Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

через те сестра часто посилала брата до сусіди чого-небудь попросити. Раз зібралась вона у поле і послала його попросити чого-небудь. Він прийшов та й каже:

— Здорові були! Прислала Хвеська, щоб чого дали.

Ті і загадались, чого б йому дать, а далі взяли та й дали кусок м’яса. Пішов Іван додому. Дорогою зустрілась йому собака.

Він і каже:

— Се на тобі, а се мені.

І кинув їй м’ясо, а сам подавсь додому. Сестра і пита його:

— Чого ж тобі дали?

— Та дали щось червоне.

— Чи не м’ясо, бува?

— Еге.

— Де ж ти дів?

— Та собака зустрілась та й каже: «Се тобі, а се мені». Я взяв та й кинув його.

— О дураче, дураче! Ти б взяв, та приніс, та покришив, а я прийшла б та зварила.

— А хіба я знав?

На другий день вона оп’ять пішла у поле, а його послала до своїх, попросити, щоб чого дали. Він приходить і каже:

— Здорові були! Прислала Хвеська, щоб чого дали.

Вони дали йому свиту. Приніс дурень додому, порвав її на шматочки, сів на улиці й дожидає сестри. Тільки що вона виткнулась, а він і гукає їй:

— Хвесько, Хвесько, іди скорій. Я приніс м’яса і покришив.

Дивиться Хвеська — аж шматочки сукна. Вона й каже:

— А, дурний, дурний! Хіба то м’ясо! То ж свита. Ти б приніс та повісив її на жердочці.

— Хіба ж я знав?

Другого дня уранці вона знов пішла у поле, а його послала до своїх чого попрохати. Він прийшов та й каже:

— Здорові були! Прислала Хвеська, щоб чого дали.

От вони дали йому корову. Привів він її додому і давай вішати ва жердку. Корова брикнула, зірвала жердку і втекла. Прийшла сестра і пита:

— Чого ж тобі дали?

— Та дали щось таке рогате та хвостасте.

— Чи не корову, бува?

— Та еге ж.

— Де ж ти її дів?

— Та я став вішати на жердку, а вона брикається, порвала вірьовку та й утекла.

— О дураче, дураче, ти б привів її, та поставив у хлів, та дав паші, а я б прийшла та подоїла б.

— Ну хіба ж я знав?

Уранці знов послала вона його до своїх прохати чого. Він прийшов та й говорить:

— Здорові були! Прислала Хвеська, щоб чого дали.

Ті думали, думали, чого б їм дати, та й дали дівку, попоробити їм трохи. От Іван привів її додому, запер її у хлів, підложив їй сінця, та велить їсти, бо Хвеська прийде подоїть. От приходить Хвеська, а він і репетує:

— Хвесько, Хвесько! Іди доїти корову!

Та вхопила дійницю та бігом у хлів, зирк — аж там стоїть дівка. Вона привела її в хату, нагодувала, напоїла і відпустила додому.

От наступила неділя, і Хвеська збирається до своїх. Бере з собою і брата й каже йому:

— Гляди ж, як сядемо за стіл там їсти, то ти потроху їж, а то скажуть — прожора.

Прийшли. Посідали за стіл. Дурень усе трохи їсть; його поштують, а він не хоче.

Вернулись додому. Він і каже сестрі:

— Хвесько, я їсти хочу.

— Та хіба ти там не наївся?

— Та ти ж сказала: їж потроху, а я все їв потрошку.

— Ну візьми ж там на печі вареники.

Але дурень не попав вареників, а намацав кішку з кошенятами та й поїв їх. Вранці Хвеська дивиться — цілісінькі вареники, а кішки з котятами нема.

Міна

Були собі дід та баба; у них не було ніколи дітей. Пішла баба по воду, коли дивиться — горошина котиться по дорозі; баба взяла, вкинула у відро, прийшла додому, виливає воду та й каже своєму діду:

— Я найшла на дорозі горошину.

Дід каже:

— Дай мені, стара! Я її посаджу.

Дід взяв та й посадив під полом. Вона росте не по днях, а по годинах, і не по годинах, а по хвилинах. От виросла вона до неба, і вродились на ній стручки так рясно, що ніхто і не надивується.

От дід стереже ті стручки, та так, що цілими ночами не спить та стереже. В середу під вечір дід заснув; коли встає вранці — нема стручків.

Він каже:

— Піду до Бога, нащо він мої стручки забрав?

Та й прийшов до Бога і каже:

— Нащо ти мої стручки забрав?

Бог йому каже:

— Коли я твої стручки забрав, так на тобі за твої стручки золоті постільці, срібні волоки.

Дід узяв, подякував та й пішов; іде — коли пастух пасе коні. От вони поздоровались; пастух його питає:

— Де, діду, був?

Він каже:

— У Бога.

— Що тобі Бог дав?

— Золоті постільці, срібні волоки.

— Дай мені їх, я тобі дам найкращого коня.

Він узяв коня, подякував та й пішов; іде та іде — коли чередник пасе череду. От вони поздоровались. Чередник його питає:

— Де ти, діду, був?

— У Бога, — каже.

— Що тобі Бог дав?

— Золоті постільці, срібні волоки.

— Де ж вони?

— Проміняв за коня.

— Проміняй коня за вола.

Він узяв вола, подякував та й пішов; іде та йде — коли пастух пасе овечки. От вони поздоровались.

— Де ти, діду, був? — питає пастух.

— У Бога.

— Що тобі Бог дав?

— Золоті постільці, срібні волоки.

— Де ж вони?

— Проміняв за коня.

— Де ж той кінь?

— Проміняв за вола.

— Проміняй мені вола за найкращого барана.

Він проміняв, узяв барана і пішов; іде та іде — коли свинар пасе свині. От поздоровались. Той свинар його питає:

— Де ти, діду, був?

— У Бога.

— Що тобі Бог дав?

— Золоті постільці, срібні волоки.

— Де ж вони?

— Проміняв за коня.

— Де ж той кінь?

— Проміняв за вола.

— Де ж той віл?

— Проміняв за барана.

— Проміняй мені барана за найкращого кабана.

Дід проміняв, подякував та й пішов; іде та іде… Прийшов до міста, дивиться — коли на базарі чоловік продає шила. От вони поздоровались.

Той чоловік його питає:

— Де ти, діду, був?

Він каже:

— У Бога.

— Що тобі Бог дав?

— Золоті постільці, срібні волоки.

— Де ж вони?

— Проміняв за коня.

— Де ж той кінь?

— Проміняв за вола.

— Де ж той віл?

— Проміняв за барана.

— Де ж той баран?

— Проміняв за кабана.

— Проміняй мені кабана за шило.

Він узяв шило, подякував та й пішов; іде та іде — коли коробейник назустріч. От вони поздоровались. Той його питає:

— Де ти, діду, був?

— У Бога.

— Що тобі Бог дав?

— Золоті постільці, срібні волоки.

— Де ж вони?