Читати книгу - "Ukrainian dream «Последний заговор»"

не знайомий Андрієві хлопець, Андрій кивнув йому й сів поряд із мамою. Вона повернула ключ, і машина рушила.

— Андрію, це Володя, я в потязі з ним познайомилася сьогодні вранці. Розповіла про тебе. Так уже якось розговорилися, він захотів із тобою зустрітися. Їхали на суд, а там сказали, що засідання скасоване, є рішення Верховної Ради про ваше звільнення з-під варти.

— Только я, Андрей, по-украински слабо. Ты уж прости. Выучусь.

— Та навіщо? Говори, як умієш. Яка різниця? — повернувся до Володі, простягнув руку, той її потиснув, усміхнувся.

— Мамо, а мені не телефонували хлопці з партії?

— Телефонували, — її голос напружився. — Ти підеш до них?

— Так, піду. Вони ж витягали мене, я буду з ними.

— А без них?

— Я не можу без них.

— Я думаю, тобі варто продовжити навчання, знайти дівчину, я на роботу тебе влаштую.

— Мамо, навіщо ти кажеш усе це?

— Просто раніше я думала, що твоя боротьба — тільки гра, а за той час, поки ти сидів, я раптом зрозуміла, що можу втратити тебе.

— І що? — подивився на неї.

— Я не хочу тебе втрачати, — поглянула йому в очі й різко вивернула кермо. Машина зупинилася.

— Я пойду, ладно, — Володя зніяковів.

— Я знайду тебе, Володю, просто зараз мені нема про що з тобою говорити, — Тамара не повертала голови.

— Мне на работу на пять утра, хочу выспаться, а то работа тяжелая: людей вожу, не водку. — Вийшов із машини, пішов вулицею. Андрій дивився йому вслід і мовчав.

— Ми тільки вдвох у цьому світі, ти і я. Все, що я маю — твоє: салон, квартира, гроші, я сама — все це тобі і для тебе. Розумієш?

— Так, мамо, я розумію. Може, хтось мріє про таке, але я — ні. Мені потрібне інше, і саме цього іншого ти не можеш мені дати.

— Чого саме?

— Свободи.

— Хочеш правду? — Завівся мотор, і авто знову виїхало на дорогу. — Ти не знаєш, що таке свобода, як, власне, і що таке любов. Я звикла втрачати чоловіків: тебе, батька… Мене ж ніхто не питав, чи потрібна мені була його смерть заради свободи, справедливості й демократії. Так, я маю бути сильною, я не повинна казати цього, але я жінка, розумієш ти? — прикусила губу.

— Так, я розумію.

— Ні чорта ти не розумієш. Ти знаєш, навіщо тебе витягали з в'язниці?

— Знаю.

— Та не знаєш ти. Щоби ти знову ходив на демонстрації, кидав каміння в ментів, а може, й підкладав вибухівки в будинки та офіси ворожих партій. Я втратила ілюзії, сину. Ти борешся за свободу, але це ти так думаєш: ті, що платять тобі гроші і дають завдання, борються за свої гроші, політичний вплив і владу, і якби ти не був їм потрібен, то згнив би в камері і ніхто б навіть не згадав про тебе. Розумієш?

— Ти спересердя таке кажеш, я прийняв рішення, і не має значення, що думаєш ти.

— У тебе твоя ідея забрала майбутнє, дім, матір, любов — усе, геть усе. А що дала навзаєм? — пригальмувала. — Мені треба зайти в салон: є справи, — заїхала на стоянку. — Га, що дала, синку?

— Мету, — він вийшов із автівки, і, дочекавшись, поки мати зачинить двері, підійшов і поклав їй руку на плече. — А дівчина в мене є, — усміхнувся і, попросивши у матері проїзний, пішов до метро.

— Ти хоч додому прийдеш?

— Пізно, — він не озирнувся.

Вона довго дивилася йому вслід, а потім розвернулася й пішла до салону, вона вміла переборювати емоції та сердечні почуття, життя навчило її цього, хоча життя не змогло її відучити плакати вночі від безсилля — такі вони, наші сильні українські жінки: вдень сміються, а вночі плачуть, щоби ніхто не бачив і нікому про це не сказав.

Розділ 20 (Chapter 20)

— Слышь, а давай ее закроєм на ночь, а потом разберемся, куда и за что, а?

— Да не, так нельзя, она беременная. Ты видишь? Вдруг ей плохо станет или родит тут на нашу голову? Ты слышишь, красавица, ты на каком месяце? — міліціонер підійшов до неї, вона сиділа на дерев'яній лавці й дивилася в підлогу.

— Тебя спрашивают. Чего молчишь? — він нахилився їй до самого обличчя, дихнув — вона скривилася: від нього пахло перегаром і картопляними чипсами. — Что ты кривишься? Да, не духами пахну, ха-ха. — Він узяв її за волосся й різко смикнув угору — вона скрикнула й широко розплющила очі. Він дивився просто на неї та мовчав. — Леха, слышишь, а беременных же тоже трахают?

— Ты к чему? — Льоха чистив сірником зуби і спльовував на підлогу шматочки м'яса й цибулі, у нього були погані зуби, і їжа застрягала в дірках. Такі процедури були досить болісними, але йти до лікаря він не хотів: дантистів боявся ще з дитинства.

— Ну, может, трахнем ее да выгоним на хер, кому она нужна?

— Не, ну не знаю, — кинув сірник на підлогу, поправив пасок і, голосно відригнувши, підійшов до Свети. — Ты на хера на базаре продукты воровала?

— Я не воровала. Меня случайно словили, это не я, это дети, но они успели убежать, а взяли меня.

— Да че ты трепешься? Сейчас натянем тебя пару раз, и все.

— Не нужно, пожалуйста, мне рожать, я не могу, — вона дивилася в очі цим міліціонерам і намагалася побачити там дещо більше, ніж сиву пелену, злість, невдоволення й хіть. — Ну посадите меня, что угодно, только не нужно так, я хочу ребенка.

— Да ладно, харе ля-ля, — він узяв її за сорочку й потягнув на себе, інший стояв збоку та дивився на те, як Льоха розщепив ширінку і, сильно вдаривши Свету у вилицю, притиснув її до підлоги. — Будешь кричать, я тебя дубинкой отымею, поняла? — Льоха розсунув їй ноги і, затуливши рукою рот, намагався нею оволодіти, вона била його руками, коліньми, а він, схопивши за волосся, сильно вдарив головою об підлогу, і Света на мить затихла, світ пішов обертом, і в очах почало темніти. Льоха нарешті вмостився в неї між ногами і, скинувши штани, уже був готовий увійти в неї.

— Не нужно! Слышишь? — той, інший, підійшов до нього ззаду й дістав кийок.

— Да че ты, кто увидит?

— Не нужно, это не по-людски, ребенок все-таки у нее будет, нет, не нужно.

— Да ладно, не мешай, — він ударив її в обличчя, вона прийшла до тями й голосно застогнала. Цієї миті Льоша скрикнув і впав на неї: напарник ударив його кийком по голові.