Читати книгу - "Діти капітана Гранта"

кидає їх у звіра чи ворога з відстані ста кроків так влучно, що цей снаряд обвиває ноги жертви і та одразу ж падає. Отже, в руках індіанця – це грізна зброя, і він надзвичайно вправно нею володіє. Ласо – ремінь завдовжки 30 футів, туго сплетений з двох шкіряних смуг, закінчується затяжною петлею, що ковзає по залізному кільцю. Цю затяжну петлю кидають правою рукою, тоді як лівою тримають ремінь, кінець якого міцно прикріплений до сідла. Довгий, перекинутий через плече карабін, доповнював озброєння патагонця.

Талькав, не помічаючи захоплення, яке викликала його витончена невимушена і гордовита постава, очолив загін, і всі рушили в путь. Вершники то скакали чвалом, то їхали кроком. Аргентинським коням, либонь, рись була невластива. Роберт їхав верхи так сміливо, що Гленарван остаточно переконався в його здатності міцно триматися в сідлі.

Пампа починається біля підніжжя Кордильєр. Її можна умовно поділити на три зони: перша йде від Андського хребта, покрита низькорослими деревами і чагарником, вона простягається на 250 миль; друга, завширшки 450 миль, поросла неймовірної краси травами, закінчується за 180 миль від Буенос-Айреса. Звідси й до самісінького моря мандрівник їде неозорими луками і витовкує памолодь люцерни й чортополоху, – це третя зона пампи.

Коли загін Гленарвана виїхав із андських ущелин, то передовсім натрапив на численні рухомі піщані дюни, що називаються меданос.

Якщо в дюнах коріння рослин у глибині не переплетене між собою, то вітер жене пісок, немов морські хвилі. Цей дуже дрібний пісок при найменшому подуві вітру злітає легкою хмаринкою, подеколи перетворюючись на справжній височезний смерч. Це видовище милує око і водночас є неприємним для нього. Милує, бо годі уявити собі щось своєрідніше за смерчі, які кочують рівниною. Вони то стикаються, то змішуються, то падають і знову здіймаються в якомусь хаотичному безладі. Неприємне, бо від незліченних меданос у повітря здіймається найдрібніший пил, що ножем ріже очі.

Це явище, спричинене північним вітром, тривало майже протягом усього дня. Та загін швидко просувався вперед. До шостої вечора пройшли майже 40 миль. Кордильєри лише невиразно чорніли на небосхилі, гублячись у вечірньому тумані.

Стомлені мандрівники радісно вітали час відпочинку. Привал зробили на березі швидкоплинної річки Неукен, каламутні, бурхливі води якої вирували між високих червоних круч. Географи Неукен ще називають Рамід або Комое. Річка бере свій початок серед озер, що їх знають лише індіанці.

Уночі та протягом наступного дня не сталося нічого особливого. Їхали швидко і без пригод. Рівна місцевість і помірна температура полегшували подорож. Та близько полудня сонячні промені стали пекучими. Увечері горизонт на південному заході заволокло хмарами – вірна ознака зміни погоди. Патагонець знав це і вказав географові на західну частину неба.

– Бачу, – відгукнувся Паганель і, звертаючись до супутників, сказав: – Погода гіршає. Нам доведеться познайомитися з памперо.

І пояснив, що памперо, надзвичайно сухий південно-західний вітер, – часте явище в аргентинських рівнинах. Талькав не помилився: вночі памперо став дути з жахливою силою, дошкуляючи людям, які могли закутатися лише у свої пончо. Коні вляглися долі, люди збилися в купу поряд.

Гленарван боявся, що ураган затримає їх, але Паганель, подивившись на барометр, заспокоїв його:

– Зазвичай памперо лютує три дні поспіль, на що безпомилково вказує барометр. Та коли барометр піднімається, як нині, то все обмежиться кількома годинами лютого шквалу. Заспокойтеся, друже мій, удосвіта знову розпогодиться.

– Ви говорите, немов по книзі читаєте, Паганелю, – зауважив Гленарван.

– Я сам немов книга, – відповів географ, – і ви можете, не соромлячись, цю книгу гортати.

«Книга» не помилилася: вночі вітер раптом ущух, і мандрівники мали змогу поновити сили міцним сном. Прокинулися свіжими, бадьорими, особливо Паганель, який, похрускуючи суглобами, весело потягувався, наче щеня.

Настало 24 жовтня – десять днів по від’їзді мандрівників із Талькауано. До місця, де Ріо-Колорадо перетинає тридцять сьома паралель, залишалося ще 93 милі, тобто три дні шляху. Лорд Гленарван нетерпляче чекав зустрічі з тубільцями, сподіваючись через патагонця, з яким Паганель уже непогано спілкувався, вивідати у них про капітана Гранта. Та вони їхали місцинами, в яких рідко трапляються індіанці, адже дороги, що ведуть із Аргентинської республіки до Кордильєр, проходять північніше. Індіанці-кочівники теж не траплялися. А якщо випадково вдалині показувався якийсь вершник-кочівник, то він квапився утекти геть, не виявляючи охоти до спілкування з незнайомцями. Подібний загін вселяв підозру і мирному вершникові, що зважився наодинці подорожувати тутешньою рівниною, і будь-якому бандитові, примушуючи його остерігатися восьми озброєних людей, що їхали на прудких конях. Самотній подорожній у цих відлюдних місцях міг сприйняти їх за зловмисників, тому мандрівникам ніяк не вдавалося поговорити ні з чесними людьми, ні з грабіжниками. Тож доводилося шкодувати, що на шляху не траплялася навіть ватага растреадорес[39], навіть якби довелося завести з ними розмову, заздалегідь обмінявшись рушничними пострілами.

Та хоч як Гленарван шкодував про те, що він нікого не зустрічав, усе ж сталася одна несподіванка, яка підтвердила правильність тлумачення документа.

Не раз загін помічав велику кількість стежок, серед них – дорога, що веде з Кармена до Мендоси. Її можна було легко визначити за рештками домашніх тварин: мулів, коней, овець, биків. Кістки, обгризені хижаками, слугували своєрідними віхами стежки. Їх були тисячі, звісно, не один людський скелет змішав тут свій прах з останками тварин.

Досі Талькав не поставив жодного питання щодо маршруту, наміченого мандрівниками, хоча розумів, звичайно, що загін не прагне вийти на жодну з доріг пампи, а також досягти сіл чи міст аргентинських провінцій. Щоранку загін, вирушаючи в путь, прямував назустріч ранішньому сонцю і протягом дня чітко тримався курсу, а ввечері, з привалом, призахідне сонце завжди опинялося за спиною. Ймовірно, Талькаву як провідникові, мало б видатися дивним, що не він веде мандрівників, а ті ведуть його. Та якщо він дивувався, то з властивою індіанцям стриманістю мовчав і, перетинаючи стежини, якими загін і не думав слідувати, жодних зауважень не робив. Однак того дня, коли загін досяг вищезазначеної дороги з Кармена до Мендоси, Талькав зупинив коня і, звернувшись до Паганеля, мовив:

– Ця дорога на Кармен.

– О так, друже, – відповів географ, намагаючись якомога краще вимовляти іспанські слова, – це дорога з Кармена до Мендоси.

– Ми поїдемо не по ній? – запитав Талькав.

– Ні, – відповів Паганель.

– Куди ж ми прямуємо?

– На схід.

– Це означає, що ми нікуди не потрапимо.

– Хтозна!

Талькав змовк і здивовано поглянув на вченого. Одначе з виразу його обличчя було видно, що патагонець і на мить не припускав, що Паганель жартує. Індіанець сам завжди ставився до всього серйозно, а