Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

Про те, як туди потрапляють і як виходять, про подальший шлях вихованок, про навчання…

Вона зітхнула:

— Це дійсно закрита інформація.

— Але ви мусите розповісти мені все, що знаєте, інакше я нічого не зможу з’ясувати.

— Добре, юначе, — знову зітхнула вона. — Однак я не є прикладом доброї послідовниці цього навчання, як ви вже зрозуміли. Пийте чай…

Мені довелося взятися за чашку і нашорошити вуха.

А стара встала і полізла кудись до шафи, повідчиняла шухлядки, з яких почали випадати різні зібгані речі — старі туфлі, капелюшки, білизна. Пані Тамара щоразу незадоволено похитувала головою і смикала інші численні шухлядки, з яких так само вилітали папери, листи, фотокартки.

За якихось п’ять хвилин вся підлога була встелена різного роду дрібнотою. Навіть склом розбитої вазочки, яка чомусь опинилася в бічному отворі письмового столу.

Нарешті з переможним виглядом і спітнілим чолом стара пані витягла з-під стосика білизни вишитий рушник і розгорнула його перед моїми очима. Рушник був прожовклий, темний від пилу на згинах, але на ньому досить чітко збереглася вишивка філігранних літер, обрамлених візерунком переплетених трав і квітів.

Я прочитав вишитий хрестиком стовпчик слів:

Вдячність.

Повага.

Слухняність.

Мовчання.

Терпіння.

Служіння.

Старанність.

Вірність.

Турботливість.

Хазяйновитість.

— Що це? — запитав я.

— Це десять заповідей Статуту ЛСД, яких нас вчили. Це головні правила життя. Запорука щастя. Кожна дівчина мусила вишити їх на своєму весільному рушнику і ніколи не порушувати. Такий рушник, — зітхнула стара, — був і в Таміли…

— У мене була можливість дещо дізнатися, — сказав я, — і з’ясувалося, що дівчини з таким іменем в ліцеї не було.

— Ох, а хіба я вам не сказала? — посміхнулась пані Тамара. — Нас, ліцеїсток усіх часів, споконвічно називали за першими літерами наших повних імен.

— Тобто? — не зрозумів я.

— Тобто Тамілочку називали Тур, адже її повне ім’я — Таміла Устимівна Рожко.

Я ледь не промовив «Не фіга ж собі!», але вчасно схаменувся. Проте зрозумів, чому в моєї нічної колібрі було таке дивне ім’я.

— А навіщо таке робити? — запитав я.

— Розумієте, в ліцеї вважається, що називати одна одну за власним іменем — це йти на неформальне зближення.

— А що ж тут поганого? — не зрозумів я.

— Але ж це тягне за собою непотрібні емоції і дії! — серйозно відповіла стара.

— Тобто? — як папуга, повторив я.

— Скажімо, товаришування поза межами ліцею. Або пам’ять про родинні зв’язки…

— Дивно… — промимрив я.

— Нічого дивного, — почала пояснювати пані Тамара. — Просто жінка мусить бути вільною від усього, що заважає їй бути гарною дружиною своєму чоловікові. А бути гарною дружиною — це головна мета і призначення!

Я згадав розмову з Барсом і подумав, що, можливо, в цьому є сенс. Попросив пані розповісти про все докладно. І ось що почув.

— Ліцей як втаємничений орден існував з давніх-давен. На початку це були такі собі монастирі, але в них виховували не черниць, а навпаки — жінок, які б повністю вміли задовольнити всі потреби чоловічої частини світу. На уроках історії нам показували стародавні гравюри часів інквізиції, коли ці монастирі спалювали як розплідники відьом. Але згодом, коли заможні чоловіки зрозуміли мету, почали усіляко підтримувати подібні заклади по всьому світу. Згодом виникли певні програми для навчання. Та головними є ті постулати, які вишиті на цьому рушникові, і певні умови, за межі яких нас вчили не заходити. У мої часи методи засвоювання матеріалу були досить жорсткими. Кожен постулат Статуту ми мусили підкріпити практикою. Це залишається з тобою на все життя, на рівні рефлексів…

Вона тяжко зітхнула.

Мені залишалося просто ще раз повторити «тобто», і вона продовжувала:

— Скажімо, перший постулат — Вдячність… — вона замислилась. — М-м-м… Як би вам це пояснити?.. Це найперше, що ти мусиш відчувати до людини, яка тебе обрала серед тисячі інших. Вдячність — основа стосунків. Коли мій майбутній чоловік — я вже казала, що він обіймав високу посаду, — вперше підійшов до мене, завдяки нашому навчанню і практиці, я фізично відчула потужну хвилю вдячності і неймовірне щастя. Часи тоді були важкі — ми всі мусили бути вдячними.

— Цікаво, — сказав я, — як можна навчити Вдячності? Якщо людина егоїстична, хіба можна навчити її бути вдячною?

— Ви маєте рацію. Саме тому Вдячність треба культивувати на рефлекторному рівні!

— Що означає — на рефлекторному рівні? — не вгавав я.

— Для того й існувала практика!

Я ледь не розреготався:

— Яка?!!

— Ви даремно смієтесь, — суворо сказала пані Тамара. — Я ж сказала — практика була досить жорсткою. Не знаю, як зараз, а у нас було таке: десять днів нас не годували, а потім давали поїсти. Цією їжею були дощові черв’яки. Щоправда, їх трохи притрушували цукром і…

З мене сам по собі вирвався певний горловий звук. — …але після голодування, — продовжувала стара, — ми цілували руки наставниці.

— Який в тому сенс? — не витримав я.

— Великий. Ми мали бути вдячними і за черв’яків, і за тістечка. Байдуже.

Я хотів сказати, що це якась дурня, але стримався: нехай розповідає далі. І поставив нове запитання:

— А як «виховували» Мовчання?

— По-різному… Ми носили в роті підсолену воду по кілька годин. А потім випльовували її в склянки. Якщо у когось було менше, ніж потрібно, ту карали.

— А Терпіння?

— О, тут теж було багато різновидів практики. Найтяжче для мене було простояти добу на колінах, а потім бездоганно станцювати вальс під музику Штрауса. «Голубий Дунай»…

Досі, як почую ту музику, мої коліна починають нити…

Вона посміхнулась.

— Але все те дуже пішло на користь, коли ми почали жити самостійно. Нерви у нас ніколи не здавали. І всі ми були щасливі… Ліцей навчив нас цього.

— Ви і зараз поділяєте ці погляди? — обережно запитав я.

— Які саме? — трохи нервово запитала вона.

— Ну те, що головна мета життя жінки — задовольняти всі потреби чоловіків?

Вона стисла вуста і замислилась, а потім сказала:

— А якою може бути інша?

Я знизав плечима:

— Ну… скажімо, чогось досягти самій. Виявити свої здібності. Зробити кар’єру. Або… — я зробив паузу. — Полюбити того, кого хочеш, а не того, хто обере тебе, як… папугу на пташиному ринку.

— Дякувати Богу, юначе, з середини шістдесятих керівники знайшли спосіб успішно вилучати ці хибні думки з голів! — суворо сказала вона і додала: — Якби цей спосіб існував раніше, я б не спотворила свого життя через ту, як ви кажете, можливість вибору! Мій перший чоловік був заможним, і я жила в нього, мов у Бога в кишені! Але той інший…

Вона ніби задихнулась і замовкла. Я мовчав, чекаючи, доки вона зможе