Читати книгу - "Убити пересмішника"

цієї справи? Ти сам розумієш, чим усе скінчиться, але хочеться, щоб Джем і Всевидько пройшли це випробування без гіркого розчарування, а головне, щоб вони не захворіли на звичайну в Мейкомбі хворобу. Не можу зрозуміти, чому помірковані люди просто божеволіють, зачувши, що до справи має якесь відношення негр. Сподіватимуся, що Джем і Всевидько з усіма питаннями прийдуть до мене, а не прислухатимуться до всяких пліток... Гадаю, вони вірять мені... Джін Луїзо!

Я так і підскочила. Потім заглянула в двері.

— Я тут.

— Іди спати.

Я побігла до своєї кімнати і шмигнула в ліжко. Який же молодець дядечко Джек, що не підвів мене. Але я не могла збагнути, як батько догадався, що я підслухувала. І тільки через багато років по тому я зрозуміла: він хотів, щоб я почула кожне його слово.

РОЗДІЛ X

Аттікус був чоловік кволий — як-не-як, йому було вже під п'ятдесят. Коли ми з Джемом питали його, чому він такий старий, він казав, що пізно почав, і ми відчували, що саме це й стало причиною його кволості. Він був набагато старший від батьків наших однокласників, і коли інші діти починали хвалитися: «А мій батько...», ми з Джемом мовчали.

Джем захоплювався футболом. Та й Аттікус при нагоді міг годинами стежити за м'ячем, та коли Джем намагався втягти його в гру, звичайно відказував:

— Ні, я вже старий, сину.

Наш батько не мав справжнього діла. Він працював у конторі, а не в аптеці. Він не вивозив сміття на звалище нашого округу, не був і шерифом, не працював ні на фермі, ні в гаражі — словом, не робив нічого такого, чим можна було б похвалитися перед іншими.

До того ж батько ще носив окуляри. На ліве око він майже нічого не бачив і казав, що ліве око — це прокляття роду Фінчів. Коли він хотів щось добре побачити, то повертав голову і дивився правим оком.

Наш батько не робив нічого такого, що робили батьки наших однокласників: ніколи не ходив на полювання, не грав у покер, не ловив рибу, не пив, не курив. Він сидів у вітальні і читав.

Нехай би вже й так, жив би собі непомітно, та де там: того року школа гула від розмов, що він захищає Тома Робінсона, і нічого похвального в тих розмовах не було. Коли я посварилася з Сесілом Джейкобсом і відступила, як боягузка,— пішли чутки, що Всевидько Фінч уже не битиметься, їй, мовляв, татусь не дозволяє. Це не зовсім так: я не битимуся на людях, але інша річ родичі — тут за Аттікуса я лупцюватиму кожного, починаючи від двоюрідних братів та сестер і далі. Френсіс Генкок, наприклад, довго мене пам'ятатиме.

Аттікус подарував нам духові рушниці, але стріляти не навчив. Тому дядечко Джек узявся нас трохи підучити, бо нашого батька, як він висловився, рушниці не цікавлять. Одного разу батько сказав Джемові:

— Я б хотів, щоб ти стріляв у бляшанки десь на задвірку, проте знаю, що битимеш пташок. Можеш бити сойок — скільки завгодно, якщо зумієш поцілити, але запам'ятай: убити пересмішника — великий гріх.

Я вперше почула, щоб Аттікус сказав: це робити — гріх, і спитала міс Моді, чому гріх.

— Твій батько має слушність,— відповіла вона.— Пересмішники не роблять ніякої шкоди, а своїм співом дають нам велику радість. Вони не завдають шкоди нашим садам, не в'ють гнізд в амбарах, вони тільки співають, виливаючи нам свою душу. Ось чому гріх убивати пересмішника.

— Міс Моді, наша вулиця дуже стара, правда?

— Вона існувала ще до того, як виникло місто.

— Я не про те,— люди на нашій вулиці всі старі. Навкруги, крім нас із Джемом, і дітей більше немає. Місіс Дюбоз, мабуть, скоро сто років, міс Рейчел теж стара, та й ви і наш батько уже старенькі.

— П'ятдесят років — це ще не старість,— відказала міс Моді ущипливо.— Поки що мене не возять у колясці. Ваш батько, здається, теж ходить сам. Хоча, повинна признатися, хвала богові, що згорів мій старий склеп, я таки стара, бо вже не могла впоратися з ним... Воно, мабуть, і справді так, Джін Луїзо, вулиця наша трохи підстаркувата. Тут з молоді нікого й не побачиш.

— Тільки в школі.

— Я кажу про дорослих молодих людей. Ви з Джемом щасливі, що батько ваш немолодий. Було б йому років тридцять — ваше життя склалося б зовсім інакше.

— Авжеж, інакше. Аттікус нічого не вміє робити...

— О, ти його ще не знаєш,— зауважила міс Моді.— Він ще повний енергії.

— А що він може?

— Ну, хоча б скласти кому-небудь заповіт так вправно, що ніхто не підкопається.

— Диво велике...

— Гаразд, а знаєш, що в нашому місті він найкраще грає в шашки? Коли ми, бувало, приїздили на «Пристань», Аттікус Фінч обігрував усіх по той бік і по цей бік річки.

— Що ви, міс Моді, ми з Джемом завжди виграємо в нього.

— Пора б і зрозуміти, що він піддається. А знаєш, що він уміє грати варгані?

Від такої новини я відчула ще більший сором за свого батька.

— Отож...

— Що отож, міс Моді?

— Нічого. Тобі слід пишатися своїм батьком. Не кожен може грати на варгані. А тепер не вештайся тут і не заважай теслям, біжи додому, я піду до своїх азалій, і мені ніколи буде наглядати за тобою. Ще яка дошка може впасти на голову.

Я пішла на задвірок, там Джем стріляв з рушниці у бляшанку, таке заняття здалося мені безглуздям — адже навколо було стільки сойок. Я повернулася в палісадник і цілі дві години споруджувала біля веранди хитромудру фортецю; на будівництво пішли автопокришка, ящик від апельсинів, кошик для білизни, стільці з веранди і маленький національний прапор з коробки від пряженої кукурудзи — подарунок Джема.

Коли Аттікус прийшов на обід, я сиділа у фортеці: припала до землі і цілилася.

— Ти куди цілишся?

— В міс Моді — трохи нижче спини.

Аттікус обернувся і побачив огрядну мішень: міс Моді нахилилась над кущами у своєму дворі, щось розглядаючи. Аттікус зсунув капелюха на потилицю і попрямував через вулицю.

— Моді,— гукнув він,— хочу тебе попередити. Тобі загрожує велика небезпека.

Міс Моді випросталася, глянула на мене і сказала:

— Аттікус, ти справжній диявол.

Повернувшись, батько велів мені змінити позицію.

— І щоб я більше не бачив, що ти цілишся в когось із цієї рушниці,— сказав він.

А було б непогано, якби наш батько і