Читати книгу - "Дві хвилини правди"

- чому ти тут, у дорозі? У зруйнованому садку. На цьому металевому матраці. З таким покидьком, як я. А якщо я зараз тебе зґвалтую і залишу тут в якості небіжчиці? Не боїшся?

- Ні. Такі емоції, як страх я вже пережила. Це сильна емоція, вдруге мені її не здолати, бо нецікаво… Але ти маєш рацію. У мене була маленька неприємність, яку треба було чимось заглушити. А найкращі ліки - робота. Тому я й поїхала в це відрядження.

- Маленька неприємність? Ти зламала обцас?

Єва відчула, що їй кортить сказати те, чого ніхто не знав: ось просто тут, у темряві неіснуючого дитячого світу. Просто вимовити кілька речень - виголосити їх у простір, розвіяти їх у ньому назавжди.

- Я… - хрипло сказала вона. - Я відмовила тому, хто мене любив через те, що… не можу мати дітей. Він про це не знав. І не дізнається. Думатиме, що я звичайне стерво: обіцяла і покинула. Так простіше. Але… навіщо я тобі це кажу?…

- Ти це кажеш для себе. Часом сказати вголос те, що думаєш, дуже складно. Якщо немає певних обставин. А їх у більшості майже ніколи немає. Та й не вистачає часу.

- Можливо… В цьому садку я відчуваю себе затопленим човном… Але я можу сказати тобі ще дещо… - вона замислилась над тим, чи варто позбавляти його ілюзії. - Того «бога» - ікону Пресвятої Діви - тобі підсунув під ніс один випадковий перехожий. І цим перехожим був Дан. Він розповів мені про цей випадок сьогодні вранці.

Вона подумала, що зараз він обуриться. Але коли він заговорив, у його голосі вчувалася посмішка:

- Це лише підтверджує, що світ малий і що випадковостей в ньому не існує.

- Що ти маєш на увазі?

Він розсміявся і, не пояснюючи попереднього, вимовив наступне:

- Лишається з’ясувати, навіщо з нами четверта супутниця…

- О, тут все зрозуміло! - теж розсміялася Єва. - І набагато простіше: Богданчик не пропускає жодної спідниці! А в Мії вона така… виклична.

- Тоді дійсно, все просто… - ніби згодився він.

- Давай вже спати…

Сині тіні наповзали на них, мов щупальця велетенського кальмара і Єва відчула, як з кінчиків пальців ніг у ній починає зростати… «шампанський чоловічок». Так вона з юності називала відчуття, котре надходить під час кошмарного сну: все тіло перетворюється на колючі гострі бульбашки, ніби наливається шампанським, терпнучи від жаху. Від цього відчуття вона зазвичай прокидалася і лежала, дослухаючись, як відходить кошмарний сон, а «шампанський чоловічок» поволі випаровується з кожної тремтячої клітинки. Але ж нині вона не спала, а «шампанський чоловічок» підповз під саме горло! Мабуть, це від того, що вона виголосила те, про що ніколи й нікому не могла сказати. Якби Іван не спав, було б добре поговорити ще - не важливо про що, хоч про погоду, подумала Єва. І він одразу тихо відгукнувся:

- Знаєш… гадаю, ти покинула його не через те, що не можеш народити…

Вона промовчала, лежала скута млосним тремтінням.

- Якби ти його любила, тобі не треба було б шукати вагомих причин, щоб піти…

Тремтіння дійшло тої межі, за котрою вона вже ледь могла стримувати цокотіння зубами.

- Я можу тебе про дещо попросити? - здушеним голосом сказала [вимовила] Єва.

- Звісно.

- Обніми мене. Мені холодно…

Він не здивувався. Встав зі свого ліжка - воно незадоволено зіграло коротку іржаву мелодію. Єва як могла відсунулась убік і він примостився поруч на закороткому і вузькому просторі.

- Так. Це правда. - Сказала вона. - Але я скажу тобі й іншу. Важливішу: я не вірю в любов. Її не існує.

Він ворухнувся, хотів щось сказати, та вона випередила:

- Найгірше, що ти можеш сказати - це банальщину про те, що я її ще не зустріла. Не кажи того, чого не знаєш!

Проте він змовчав. Просто відчував її тепло й тремтіння.

- Любові немає, - продовжувала вона. - Єдина можлива любов - це любов до дитини! Вона - єдина і свідома! Я кажу тобі це, щоб бути чесною зараз…

Вона помовчала і додала іншим тоном:

- Обніми мене… Тільки пам’ятай те, що я тобі сказала.

Він обережно торкнувся пальцями її обличчя.

Вона посміхнулася в темряві:

- Я не плачу. Не перевіряй.

* * *

- Куди, до дідька, всі поділися? - вдесяте бурмотів собі під ніс Дан, куняючи за столом під ледь жевріючими ліхтарями.

Він сидів у поріділому колі бійців, що залишилися допивати горілку і так само куняли носами над поруйнованою красою весільних страв.

Втомлені і від того схожі на тіні жінки нечутно снували між столами, збираючи посуд, позіхаючи й хрестячи роти швидкими жестами. Одна з них легенько й шанобливо поклала руку на його плече:

- Йдіть - я постелила на горищі. Ваша жінка вже там… Вона у вас така гарна, мов ікона…

- Дякую… А чому ви не лягаєте?

- Нам треба ще помити посуд на завтра. Ранком сюди знову зберуться… А ви йдіть, поспіть. Я покажу куди.

Дан підвівся і покірно пішов слідом. Виліз на горище - там дійсно було постелено, хоча й на сіні. Подушки біліли накрохмаленим мереживом, підковдра з ідеально випрасуваними краями, запах лаванди…

Мія лежала, згорнувшись калачиком і відвернувшись спиною, на самому краю цього імпровізованого ложа. Дан впав поруч. Півгодини, що він дрімав у полі вистачило, аби сон проминув. Він підклав руки під голову і поглянув на стелю: в ледь помітну дірку світив місяць. Він відчував жаль, що дівчина спить.

- Ми застрягли, мала, - прошепотів він, поглядаючи на її спину, а потім, згадавши, що вона однаково не почує, додав голосніше: - Ми застрягли в часі. Уяви-но: ми будемо гуляти на цьому весіллі сто років - і щодня все повторюватиметься знову і знову. І нічого іншого не відбуватиметься! Хіба що я тебе покохаю, аби на ранок забути про це.

Захопившись цією думкою, він продовжував:

- Знаєш, мала, це будуть ідеальні стосунки. Любити, забувати і знову любити. Ту саму… Амнезія - ось умова вічного кохання. А ти спиш… - він зиркнув на її спину і знову, як тоді в кав’ярні, подумав, що ось воно - найкраще створіння для чоловіка.

- Ну от… - продовжував.