Читати книгу - "Сповідь маски"

повітряних куль і млинків. Ніколи до нинішньої весни не були такі гарні, такі звабливі безвідплатне служіння, безкорислива розкіш природи.

У мені прокинулася прикра підозра, що природа прагне знову підкорити землю. Недаремно так розгулялася весна. Буяння барв — жовтизна квітів городини, зелень свіжої мурави, чорнота дужих стовбурів сакури з похмурими шапками квітів на верхівках — видавалося мало не зловісним. То була, сказати б, пожежа барв. Ми простували травником між берегом ставка і вишневою алеєю, сперечаючись про знавіснілі проблеми юриспруденції. Мене втішав іронічний ефект, якій справляв курс міжнародного права професора Й. Попри нальоти, професор поважно читав нескінченні лекції про Лігу Націй.

Мені подеколи здавалося, що я на заняттях з шахів чи маджонга. Невгамовне «Мир! Мир!» нав’язло у вухах, наче далекий дзвін. — Проблема полягає в тому, чи є безвинятковим право на репарацію, — затявся смаглявий сільський хлопчина, в якому, попри чималий зріст, відразу вгадувався хворий на сухоти, непридатний до військової служби.

— Та годі тобі! — урвав його другий, блідість якого й собі виказувала слабогрудого.

— Вороги на небі, закони на землі, — насмішкувато пирхнув я. — Замість «слава в небі, мир на землі».

Справжнім туберкульозником не був я один. Я казав, що в мене хворе серце. Час вимагав мати або медалі, або недуги. Раптом, почувши чиїсь кроки по траві під деревами, ми затримались. Схоже було, й ті, хто наближався, збентежилися, помітивши нас. Першим ішов парубок у брудній спецівці й сандалях-ґета. Власне, про його вік свідчила лише забарва коротко остриженого волосся під кашкетом, а землиста шкіра давно не голеного зарослого обличчя, заяложені мастилом руки й ноги, брудна шия виказували лише не пов’язану з віком смертельну втому. Трохи збоку й позаду, похмуро втупившись у землю, крокувала дівчина. Вона мала на собі блузу напіввійськового крою, її волосся було зібране на потилиці у вузол. От тільки шаровари-момпе були напрочуд чисті, новенькі, з тканини в рідкий горошок. Поза сумнівом, ці двоє були з труднабору; вони просто прогуляли день, аби помилуватись цвітом сакури. А злякались, угледівши нас, бо прийняли за жандармів. Сердито зиркаючи спідлоба, парочка розминулася з нами. А нам чомусь розхотілося розмовляти.

Сакура ще не розцвіла як слід, а заняття на юридичному факультеті знову припинились. Нас відрядили до флотського арсеналу в кільканадцяти кілометрах від затоки С. Приблизно тоді ж мати з братом та сестрою переїхали за місто, до дядькової невеличкої садиби. У Токіо з батьком лишився лише його переросток-учень; він і взяв на себе всі домашні клопоти. Коли не було рису, він товк у ступі розварені боби й готував з них батькові й собі рідку, мов блювотиння, кашу. А невеличкий запас овочів у домі під’їдав, поки батько був на роботі.

Життя на арсеналі було безтурботне. Мій час розподілявся між працею в бібліотеці й земляними роботами. Протиповітряні щілини для працівників майстерень копали китайчата з Тайваню, до яких приставили й мене. З тими кільканадцятирічними чортенятами я неабияк здружився. Вони вчили мене китайської, а я переповідав їм казки. Хлопчаки вірили, що тайванські боги вбережуть їх від нальотів і свого часу повернуть неушкодженими на батьківщину. Їхній апетит виходив за всякі пристойні межі. Рис та овочі, що їх один, найспритніший, поцупив просто з-під носа в кухарів, вони зварили в машинному мастилі і запевняли, що це — найсправжнісінький «ча-хань». Я, однак, волів уникнути почастунку з присмаком шестерень.

Першого ж місяця листування з Соноко набуло досить своєрідного вигляду. Я удавав щирість і мужність. Певного дня, повернувшися до арсеналу після відбою тривоги, я розгорнув лист від Соноко, залишений на столі, і раптом мої руки затремтіли. Я аж ніби захмелів. І подумки без кінця повторював рядок з листа:

«Сумую за тобою!»

Це гризота запалювала мене. Відстань надавала мені «нормальності». Я, так би мовити, завів собі тимчасовий сурогат «нормальності». Віддаленість у часі й просторі надає людській істоті абстрактності. Може, завдяки їй, зосереджене навертання душі до Соноко і аж ніяк не пов’язаний з ним збочений потяг плоті поєднувались у мені як рівноцінні і з плином часу цементували моє єство й згладжували його суперечливість. Я був зданий на власну волю. Повсякденне життя було напрочуд приємним. Ходили чутки, ніби ворог уже висадився в затоці С. і ось-ось захопить нашу місцевість; наді мною знову, ще більше, ніж доти, гуснуло прагнення смерті. І за таких-от обставин я відчував виразне «прагнення до життя»!

Квітень уже перейшов за половину, коли певної суботи я нарешті дістав звільнення і поїхав у Токіо, додому. Затримавшися настільки лише, аби взяти з полиці кілька книжок — почитати на заводі — і рушив за місто, заночувати в матері. Через тривогу електричка раз по раз надовго зупинялася. Раптом мене почало трусити, в голові запаморочилося, тіло огорнула гаряча млість. Я зрозумів, що підхопив ангіну, бо це було не вперше. Отож довелося повернутися додому й лягти в наготовану батьковим хлопцем постіль.

Невдовзі внизу залунав жвавий жіночий голосок, від якого аж заломило розпаленого гарячкою лоба. Сходами, коридором задріботіли кроки. Я трохи розплющив очі. І побачив поділ кімоно в крупний візерунок.

— Це що ж таке? Ти чого, нечепуро, вилежуєшся?

— А-а, це ти, Чаїнко!

— «Це ти», та й годі?! Ти ж мене п’ять років не бачив!

То була далека родичка, Чіеко, яку рідня приязно звала Чаїнкою, років на п’ять старша за мене. Останній раз ми бачилися в неї на весіллі, а потім стали подейкувати, що вона неподобно розважається, хоч не минуло й року, як її чоловік загинув на фронті. І справді, не схоже було, щоб вона надто побивалася. Я розгублено мовчав. Подумалося тільки, що краще б їй не стромляти в волосся таку велику білу штучну квітку.

— У мене справа до Таттяна, — пояснила вона, називаючи мого батька, Тацуо, на зменшувальне ім’я. — Хотіла порадитись, як краще відправити речі. Татусь недавно десь здибав Таттяна, і той казав, ніби знає добре місце.

— Старий сьогодні прийде пізно. Слухай-но, — мене бентежили її надто яскраво підмальовані губи. Може, від гарячки здавалося, що той червоний колір аж свердлить мені очі і мало не розколює голову. — Це, власне, не моє діло, але… Хіба можна зараз так розмальовуватись? Тобі ніхто не завважував?

— Овва, то ти вже доріс до віку, коли звертають увагу на косметику! А коли отак лежиш, здається, тільки з пелюшок!

— Ой, іди собі, не набридай!

Вона вмисне підійшла ближче. Я зніяковів, що лежу в нічній сорочці, й натяг ковдру по саме підборіддя. Раптом її долоня торкнулася мого лоба. Її