Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

перетворював на шляхетні клейноди самоцвітного блиску, так що Влада не відразу й зрозуміла, що співалося все те про її рідну бабуню, якої вона не знала і яка тепер лежала там, під вогняними кетягами свічок, і вже не встане, хоч як її прошено, з тою страшною силою усвідомленої безнадійности прохання, що й зветься в людей розпукою: «ой устань, устань, моя друженько…», — інших слів Влада не запам'ятала, та вони й не призначалися до запам'ятовування, то була імпровізація, що звучить лиш раз, не повторюється і не відтворюється, — зате запам'ятала, як схвально мурмотнув зблизька, від дверей, чоловічий хрипкуватий басок: «Гарно голосить!» — і так взнала міська дитина, що то було голосіння і що в голосіння, крім неї, були й інші свідки — була публіка, котра прийшла його оцінити. Тої миті, казала вона, чари розвіялись — голосільниця обернулася в її очах чимось на кшталт акторки, і невдовзі по тому, як замовкла, Влада вирізнила з-поміж бабського стишеного бубоніння її геть-то буденний, мов відразу перевдягся в сухе, голос: як відповідав чи то віддавав комусь ділові вказівки, за якісь рушники, і скільки їх куди треба, — «я тоді заснула з таким гірким відчуттям, — згадувала Влада, — ніби мене ошукали…». Тепер, коли вона сама лежала, втопаючи в навалених на неї квітах, і тільки її ім'я щоразу заново вражало в часі панахиди, мов прокидаючи зі сну: прийми, Господи, душу раби Твоєї Владислави, і прости їй гріхи її вольнії й невольнїї, — Владислави? як, це про неї?.. Господи, Влада! Владуська, невже!.. — і сльози зараз же вдаряли мені в ніс і в очі, як із відкрученого крана, і ще без сліз не могла я дивитись, коли піднімали нести труну, оту, що «за тисячу доларів»: труна виглядала маленькою, як у дитини, якось за життя не впадало в око, яка з Влади була дівчинка-дюймовочка: поки вона говорила, рухалася, сміялась, її було неймовірно багато, і може, ще й тому в труні вона здавалася внерухомленою силоміць, не мертвою, а таки вбитою, і навмисне виставленою для споглядання, щоб нарешті відкрилась, на докір усім, її не видна раніше беззахисність, — коли вона отак лежала, а ми, стоячи над нею, пробували щось лепетати (і я також!), і всі слова були такими тісними й нікчемними — ну кому яке діло, чим вона була для тебе, чоловіче?! — неспівмірними, навіть якщо скласти їх усі докупи, до її обірваного життя: це були ті самі слова, якими люди потім говоритимуть, прийшовши з похорону додому і п'ючи чай у себе в кухні, — отут щойно я могла би сказати Владі, як дорого б я дала, аби над нею, як колись над її бабцею, хтось «гарно поголосив». Я могла б їй розказати, чого ми раніше з нею не знали, — як розпирає тобі горло твоя здоровенна, мов зоб, німота, коли не вмієш цього забутого древнього ритуалу, — одинокого, як стало ясно, під ці хвилини придатного: призначеного обмити ціле людське життя нараз так само, як обмивають тіло, звичайним словам цього не вдати, обмити — і вознести над головами натовпу для споглядання понад труною так, щоб від того стало «гарно», — то не було ошуканство, говорила я в порожнечу відімкненої слухавки, то було мистецтво, Владусь, тільки що ніхто його вже не вмів, і я не вміла, і з мене, якби спробувала підважити свій стан, взявши його на голос, вирвалось би хіба що здушене мукання раненої корови…

А потім — повільно, по краплі — починалося забуття.

О Господи, та невже ж це справді — все?

Дарина Гощинська встає з-за столу, підходить до вікна і довго дивиться в темну шибку, за якою блимають унизу ріденькі зірочки міських вогнів. Як усе-таки погано освітлюється Київ — а це ж іще столиця. Можна уявити, що коїться на провінції. І тьма, і тьма… Як погано ми живемо, Господи, і як погано вмираємо…

— Дарина? — здивований голос Юрка, колеґи з вечірнього ефіру. — Ти чого це в темряві сидиш?

Клацає вимикач — із глибини шибки перед нею виринає (першої миті неприємно цим заскочивши) вродлива молода жінка — в такому мерхлому насвітленні, де розмивається фактура деталей, і справді молода, і надзвичайно, палюче вродлива, аж лячно: щось відьомське, поганське. Довгі єгипетські брови, і губи темнющі, мов напоєні кров'ю, — наскільки ж несхоже на телеекранний образ, що змушує думати насамперед, від якої фірми на ведучій костюмчик і яку вживає помаду. А тут ніби обличчя, вихоплене з ночі багаттям, — архаїчне, грозово-прекрасне. Перш ніж повернутись назад до світу (до Юрка, який щось їй говорить), Дарина жадібно вбирає в себе це неприступне обличчя, своє й не своє одночасно: ось, значить, якою вона виглядає на самоті — куди сильнішою, ніж почувається. На дій силі Дарина й дарує Юркові сліпучу усмішку:

— Вибач, я задумалась… Що ти сказав?

— Кажу, тобі щойно дзвонив молодий чоловік, — погляд Юрка робиться багатозначно шовковим: їхні стосунки вже кілька років балансують на межі виробничого флірту, який ні до чого не зобов'язує, але якому ж мужчині сподобається бути герольдом, що звістує про прихід іншого, так що в коротеньку напівпитальну паузу Юрко дає їй шанс виправдатися, хоча б порухом брів звести телефонного «молодого чоловіка» на другорядне становище, а не дочекавшись, милостиво всміхається кудись на його адресу сам: — Тривожився, куди ти пропала.

— О Боже, я ж відімкнула мобілку! Дякую, Юрчику.

Ну звісно, це Адріян. (Невдоволений Юрчик тимчасом усувається за двері.) Як дивно, що вона забула про його існування. Що вона щоразу забуває про його існування — як забувають про власну руку або ногу.

— Адю?

— Лялюся? — голос, як завжди, коли він розмовляє з нею по недовгій навіть перерві, прискає нестримною радістю, на мить їй здається, що вона тримає в жмені його затверділого, як обтягнутий шовком камінь, члена, і хвиля Адріянового запаху (цинамон? тмин?) напливає на неї з такою силою реальности, аж вона мусить присісти на край столу, несвідомо затиснувши вільну руку собі між ногами; «Лялюся» — так її звали в дитинстві, коли вона ще не вміла вимовити «Даруся», але Адріян сам винайшов це ім'я, лялька — моя лялька — лялечка — лялюся, — як переважно в чистих душею чоловіків, його любовна мова була дитячою, і він не уявляв, ніби того можна соромитись, попервах вона ще знічено боронилась: яка я тобі лялька! — одначе тридцять-із-гаком-років-не-чута «Лялюся» таки пробила, остаточно зламала інерцію її жіноцького досвіду, зайвий раз упевнивши в мало не метафізичній доцільності всіх Адріянових дій, —