Читати книгу - "Lux perpetua"

що здіймався понад вкритими лісом хребтами узгір'їв.

А невдовзі їх наздогнав Урбан Горн.

— Щось ти не можеш зі мною розлучитися, — в'їдливо зауважив Рейневан, який, на даний йому знак, трохи відстав від ескорту. — Невже ти знаєш щось таке, чого я не знаю? Що, припустімо, вже більше не побачиш мене живим?

Горн лише покрутив головою, стримуючи коня.

— Я хочу дати тобі пораду. На прощання.

— Ну то давай. Не будемо затягувати цю жалісну сцену. Кажи, що мене чекає в Празі? Що зі мною буде?

Горн відвів погляд, але тільки на мить.

— Це залежить від тебе. Тільки від тебе.

— Ти можеш висловлюватися зрозуміліше?

— Якщо тебе перевербували, — жовна Горна помітно здригнулися, — Неплах захоче цим скористатися. Він перевербує тебе удруге. Це стандартна процедура. Будеш передавати іншій стороні інформацію. Тільки фальшиву. Підготовану.

— І в чому пастка?

— Це небезпечно. Подвійний ризик.

— Послухай мене уважно, — перервав довге мовчання Горн. — Послухай уважно, Рейнмаре. Втікати я тобі не раджу. Втеча буде доказом вини. І вироком. Неплах усвідомлює, скільки секретів ти знаєш, скільки дізнався наших планів і військових таємниць. Ти вже не матимеш спокою. Навіть якщо втечеш на край світу, не будеш впевнений ні дня, ні години. Ні ти, ні близькі тобі люди. Ти міг не встояти перед шантажем, коли боявся за долю панни Ютти. Панна Ютта — це твоє слабке місце, та точка, в яку тебе можна найболючіше вразити. Не обманюй себе надією, ніби Неплах проґавить таку нагоду.

Рейневан нічого не сказав. Він тільки проковтнув слину і кивнув головою. Горн теж мовчав.

— Я вірив у справу революції, - нарешті промовив Рейневан. — Мав неповторне почуття місії, боротьби за апостольську віру, за ідеали, за соціальну справедливість, за нове краще завтра. Я справді щиро вірив, що ми змінимо старий лад, що зрушимо світ із закостенілих підвалин. Я боровся за цю справу, глибоко вірячи, що наша перемога покладе край несправедливості та злу. Я готовий був віддати за справу революції кров, готовий був пожертвувати собою, кинути себе, наче камінь на шанець… І таки кинув себе — як безумець, як сліпець, аки блазень. Як це ти сказав? Фанатизм? Зелотський запал? Схоже, дуже схоже, та що там — викапаний я. А тепер що? Зелот і неофіт отримає по заслузі; дурна засліпленість і божевільна пристрасть призведуть до того, що він дістане по шиї, і що постраждає не тільки він сам, а й близькі та ті, кого він любить. Гм. сподіваюся, що це все опишуть у якихось хроніках. На повчання та пересторогу іншим неофітам та дурникам, котрі готові сліпо кидатися у вир і жертвувати собою. Щоби знали, як воно є.

— Та це ж завжди так і є. А хіба ти не знав?

— Тепер знаю. І пам'ятатиму.

* * *

— Вашмосте Гоужвічко!

— Що?

— Корчма! Може, зупинимося?

Гоужвічка забуркотів і заворкотав.

Гоужвічка, командир ескорту, був буркітливим і воркітливим типом, буркотінням і воркотінням від самого початку подорожі він відкараскувався від усіх запитань, і Рейневанові не зразу вдалося збагнути, що родове прізвище Гоужвічки — не «Вічка», не «Жвічка» і не «Ожвічка». Решта четверо кнехтів теж були не надто балакучими, і навіть між собою розмовляли нечасто. Одного, як здавалося, звали Заграділ, а ще одного — Сметяк. Та певності у цьому не було.

— їхати нам далеко, — пробурчав Гоужвічка. — А ми щейно в Лібіні, ще навіть до Шумперка не доїхали-смо. Поспішати нам тра, а не гаятися.

— Оно бач, я поранений, — Рейневан показав на бинти, якими була обмотана його голова. — Конче тра змінити перев'язку. Бо інакше кинеться антонів огонь, мене охопить лихоманка, і я помру вам у дорозі. У Празі з цього не втішаться, можеш мені повірити.

Насправді поранення гоїлося цілком добре, вухо не пухло, пульсуючий біль ослаб, зараження не було. Рейневан просто хотів дати відпочити стомленим від сідла сідницям і посмакувати справжньою теплою кухонною стравою, якої вже давно не куштував. Від корчемки, яка притулилася на роздоріжжі, вітерець доносив цілком приємні аромати.

— Не втішаться в Празі, - повторив він, прибираючи похмурого виразу обличчя. — Винних притягнуть до відповідальності тільки так.

Гоужвічка забурчав, і в бурчанні виразно вчувалися доволі непристойні епітети на адресу Праги, пражан, а також відповідальності.

— Стаємо. — нарешті погодився він. — Коби тілько ненадовго. Усередині, в порожній світлиці, одразу ж з'ясувалося, що поспіх Гоужвічки був удаваним, а його спротив — тільки показним.

Командир ескорту з не меншим запалом, ніж Сметяк, Заграділ та всі інші, накинувся на пісний жур, горох, кнедлі та тушковану капусту, і так само з не меншим ентузіазмом, ніж його підлеглі, вижлуктував чергові кухлі пива, що їх раз у раз підносила захекана прислуга. Рейневан. який спостерігав за ними з-над миски, з кожним кухлем утверджувався у переконанні, що вояж відкладеться. Що саме тут, у корчемці під селом Лібіною, їм доведеться заночувати.

Рипнули двері, господар обтер руки об фартух і побіг вітати нових гостей. А Рейневан завмер, залишивши ложку на півдорозі до широко розкритого рота.

Новоприбулі — їх було двоє — зняли плащі, які мали на собі сліди довгої подорожі, що відбувалася в умовах частих змін погоди. Один із прибульців був велетенського зросту та могутньої статури, під його кроками підлога стугоніла і здригалася. Підстрижений по саму шкіру, він мав обличчя дитини, до того ж недоумкуватої. Обличчя другого з гостей, нижчого і худішого, було прикрашене шрамом на підборідді та великим і шляхетно горбатим носом.

Обидва сіли на сусідній лаві й відіслали з нічим корчмаря, який хотів було прийняти замовлення. Вони мовчки розглядали Рейневана та совинецьких кнехтів. Настільки нав'язливо, що це привернуло увагу Гоужвічки, який теж зиркнув у відповідь. І забурчав.

— Вітаємо, вітаємо компанію, — поволі сказав Шарлей, викривляючи рот у подобі усмішки. — А куди це компанія шлях верстає? Куди, цікаво знати, лежить ваша путь?

— А до Праги, — вичавив із себе Сметяк, перш ніж Гоужвічка встиг штурханом наказати йому заткнутися.

— А вам… — він насилу проковтнув кнедля, який заважав йому говорити. — А вам навіщо те знати, га? Що вам до того?

— До Праги, — повторив Шарлей, повністю його ігноруючи. — До Праги, кажете. Кепська ідея, браття. Дуже кепська.

Гоужвічка та кнехти витріщили очі. Шарлей встав, підсів до них.

— У Празі хаос, — заявив він, надаючи голосу перебільшено трагічних інтонацій. — Безлад, заворушення, вуличні бої. Ані дня без рубанини і стрілянини. Легко, ой як же легко там може дістатися сторонньому.

Самсон Медок, який також підсів, енергійними кивками голови підтверджував кожну Шарлеєву заяву.

— То навіщо тоді до Праги? — вів