Читати книгу - "Lux perpetua"

далі демерит. — Немає сенсу. Я б не їхав на вашому місці. А воно вже й Великдень на носі. Де ж це ви собі гадаєте Воскресіння зустріти, де свяченим покуштувати, де крашаночкою поділитися? У придорожньому рові?

— Вам, — вибухнув Гоужвічка, — про що йдеться? Га?

— Таж про вас, — Шарлей далі усміхався, Самсон далі кивав головою. — Про вашу вигоду, браття во Христі. Вертайте, раджу, домів. Тільки не кажіть, що вам обов'язок не дозволяє. Від обов'язку, себто від оцього молодого чоловіка, я вас радо звільню. Відкуплю його у вас. За тридцять мадярських дукатів.

Він швидким рухом відчепив від пояса калитку і вивалив на стіл купку золотих монет. Заграділ мало не вдавився. Решті мало очі не повилазили з орбіт. Гоужвічка голосно ковтнув слину.

— Це я-а-ак? — нарешті зумів вимовити він. — Я-а-ак? Чого-о-о? Ви того… Ви… його?

— Авжеж, саме так: я — його, — Шарлей спокусливо склав губи, манірним рухом пригладив волосся на скроні. — Саме його я хочу мати. Шляхом купівлі. Надто вже він мені припав до смаку. Обожнюю таких удатних хлоп'ят, а надто блондинчиків… А чом це ти так дивно на мене позираєш, брате? Чи, може, ти маєш якісь упередження? Невже ти не толерантний?

— Прокляття! — гаркнув Гоужвічка. — Та чого вам тра, га? Ідіть си звідсіль! Деінде си хлоп'ят купуйте! Тутка ніякого гендлю не буде!

— То, може, — Самсон скривився, як кретин, шмаркнув, розмазав шмарклі рукавом, витягнув і поставив на столі кості і кухлик. — То, може, вам до вподоби азарт? Зіграємо? Присутній тут молодий чоловік проти присутніх тут тридцяти дукатів? Один вирішальний кидок. Я починаю.

Кості покотилися по столу.

— Два очка і одне очко, — прочитав результат Самсон, вдаючи крайнє занепокоєння, — Три очка. Ай-ай… Ой-ой-ой… Видно, програв я, тільки так програв… Ото я дурень… Ваша черга. Прошу кидати.

Заграділ, радісно вищирившись, протягнув руку до костей, але Гоужвічка тріпнув його по пальцях.

— Покинь це, твою мать! — гаркнув він з грізною міною. — А ви, панки, один із другим, ідіть си геть! Разом з вашими дукатами! Дідько вас сюди приніс! То й забирайтеся до дідька!

— Нахилися до мене, — процідив йому Шарлей. — Я маю тобі щось сказати.

Ніхто, в кого є хоч трохи лою в голові, не послухався б. А Гоужвічка послухався. Нахилився. Кулак Шарлея зацідив йому по щелепі та змів із лави.

Тієї ж миті Самсон Медок простягнув могутні руки, вхопив двох совинецьких кнехтів за чуприни і гримнув їх головами об стіл, аж підскочило і посипалося начиння. Сметяк, продемонструвавши реакцію, схопив зі столу липову миску і з усієї сили гепнув нею велета в чоло. Миска луснула навпіл. Самсон покліпав очима.

— Вітаю, чоловіче добрий, — сказав він. — Тобі вдалося мене вкурвити.

І заїхав Сметякові кулаком. З приголомшливим результатом.

Тимчасом Шарлей красивим боковим ударом звалив під стіл Заграділа, роздав кнехтам, які намагалися піднятися, кілька міцних копняків, влучно ціляючи в пахвини, животи і по шиї. Рейневан кинувся на Гоужвічку, який піднімався з підлоги, Гоужвічка вирвався, зацідив йому ліктем просто в поранене вухо. Рейневанові потемніло в очах від болю та люті. Він вдарив Гоужвічку кулаком, додав ще раз, другий, третій. Гоужвічка обм'як, вткнувшись лицем у дошку. Заграділ і решта двоє кнехтів відповзли за лаву, піднятими руками давали знати, що з них досить.

З-за печі долинали звуки ударів і сухий стукіт черепа об стіну. Це Шарлей і Самсон товкли Сметяка, який забився в куток і страшенно кричав під ударами:

— Ради Бога, пани! Іно не бийте мене вже! Іно не бийте! Най буде, най буде, воля ваша, беріт си того молодого, як на те ваша воля, віддаю його, віддаю!

* * *

Шарлей іще раз перевірив, чи засуви замкнені як слід, встав, обтріпав коліна. Корчмар, червоний від хвилювання та збудження, спостерігав за кожним його рухом, нервово поводячи очними яблуками.

— Не відчиняй аж до завтрашнього ранку, — Шарлей показав на люк у підлозі. — Нехай там сидять. Якби вони пізніше бісилися, скажеш їм, що я тобі смертю загрожував… А зрештою, на, даси їм по дукату на голову. Скажеш, що це від мене базаринка. А оце, тримай, дукат для тебе. За збитки і клопоти. А, де моя не пропадала, бери два. Щоби згадував мене з вдячністю.

Корчмар похапливо прийняв гроші, голосно ковтнув слину. З-під люка, з погребу, долинали здавлені крики, прокльони і глухий стукіт. Але люк був дубовий і з міцними засувами.

— Се ніц, вельможний пане, — поспішно сказав корчмар, випереджаючи Шарлея. — Най си валят, най си лают. Не відчиню аж до утрені. Пам'ятаю, що-сте казали.

— Воістину, — погляд і голос Шарлея стали на тон холоднішими, — краще б тобі — не забути. Самсоне, Рейнмаре, на коней. Рейнмаре, що з тобою?

— Вухо…

— Не стогни, не скигли. Як хтось хоче бути дурним, мусить вміти терпіти.

— Як ви мене знайшли? Звідки дізналися?

— Це довга історія.

Розділ п'ятий

у якому Рейневан залишає двох тільки-но знайдених друзів на острові Огігія, а сам вирушає в дорогу. Щоби невдовзі постати перед революційним трибуналом.

Вони їхали. Спочатку — галопом, сповільнюючи його тільки тоді, коли доводилося долати підйоми. І ще для того, щоби не загнати коней. Їхали так, що земля летіла з-під копит. Але коли від корчми в Лібіні їх відділяла вже десь миля, коли між ними і Лібіною пролягли узгір'я, бори, ліси і чагарі, вони сповільнили темп. Не було сенсу гнати.

Віяв вітер з гір, теплий, весняний вітер. Самсон вів, висунувшись у голову кавалькади. Шарлей і Рейневан їхали рівно, бік у бік. не намагаючись наздогнати велета.

— Куди ми їдемо? Шарлею? Куди веде ця дорога?

Кінь Шарлея, красивий вороний жеребець, затанцював, нітрохи не втомлений чвалом. Демерит поплескав його по шиї.

— До Рапотіна, — сказав він. — Це село під Шумперком. Ми там живемо.

— Живете тут? — Рейневан аж розкрив рота від здивування. — Тут? У якомусь Рапотіні? А мене ж ви як знайшли? Яким чудом…

— Це було, — пирснув Шарлей, — одне з цілої серії чудес. І що не чудо, то чудовіше. Почалося три неділі тому. З того, що Неплах відкинув копита.

— Що?

— Флютик покинув земний паділ. Переставився. Florentibus occidit annis.{7} Коротко кажучи, помер. Природною смертю, уяви собі. Одні йому зашморг пророкували, інші йому зашморгу бажали, а загалом ніхто не сумнівався, що той мерзотник попро щається з цим світом не інакше, як на шибениці. А він, уяви собі, помер, немов дитятко, ну, чи там як черниця. Уві сні, в солодкому сні. Усміхнений.

— Не може бути.

— Повірити важко, —