Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

лейтенант на хлопця, — щоб ти мав уяву про те, що на тебе чекає. Ти ще можеш відмовитися від нашого доручення, і ніхто тебе не осудить…

— Я вже сказав, що згоден, Іване Петровичу, — перебив Вершину Юрко, — нікого не підведу. Ось побачите. Якщо не в підпіллі, то сам буду боротися з фашистами!..

З обличчя лейтенанта зникли непевність і вагання.

— Ну, тоді конкретно про завдання. — Лейтенант розгорнув пакунок і поклав на стіл потемнілі пергаменти з великими восковими та сургучевими печатками, привішеними до них на шнурках. — Один з майстрів, Франц Берг, на виклик Хоткевича прибув у ваше село з Пруссії. Ось в архіві я знайшов папери родини Бергів. Тут зібрані всякі купчі, цехові свідоцтва, угода з паном Хоткевичем. Переїхав Франц Берг на Україну в 1811 році, коли йому вже було п'ятдесят три роки, разом з дружиною та чотирма дітьми. У цей час пан виписав зі Львова і твого прадіда. У тебе прізвище Береговий, подібне до Берга.

— Але ж з ним наш рід нічого спільного не мав…

— Хто це доведе! Нам вигідно, щоб ти став трохи німцем. Отже, для всіх відтепер твій прадід Франц Берг вихідець із Східної Пруссії, уродженець міста Кенігсберга. Згодом Берги жили в Києві, потім переселилися в Москву. Але це не так важливо. Пізніше твій прадід став Федором Береговим. І це теж буде схоже на правду. Старий пан Хоткевич, отой, що перебудовував палац, любив давати іноземним майстрам українські прізвища. Хто погоджувався на таке — одержував більше грошей. А прадід твій, Франц Берг, був українізованим німцем, що вільно володів рідною мовою.

Лейтенант поклав руку на старі пергаменти, провів по них долонею:

— Ти старанно вивчи новий свій родовід за документами Франца Берга. Запам'ятовуй усі дати, факти, титули, бо німці — народ точний, доскіпливий, все перевірять. А люди в селі підтвердять, що твій прадід приїхав здалеку і говорив він не зовсім зрозумілою мовою. А ти належно бережеш пам'ять своїх предків, володієш німецькою мовою, не забув звичаїв, зберіг документи, з радістю зустрів прихід своїх одноплемінців.

Лейтенант поглянув на годинник, піднявся з-за столу:

— Мушу їхати. Зв'язок триматимеш з фельдшеркою Потужною і з Трохимом Свічкою. Радься з ними, виконуй їх вказівки. Незабаром у село прибуде наш розвідник, він знайде тебе, назве пароль.

Вершина обняв Юрка і вийшов з хати, звелівши не проводжати його.

Юрко сховав папери в зоряну скриню, пообідав і побіг на переправу.

По понтонному мосту одна за одною йшли машини, все рухалося на лівий берег. «Відступають наші», — зажурено подумав Юрко.

Під високою прибережною вербою диміла похідна кухня. Кухар у військовому роздавав їжу червоноармійцям і біженцям. Оддалік стояв автобус з дітьми. Це в тил їхав, очевидно, якийсь дитбудинок. Тут були свої колгоспники, з бідона розливали молоко малюкам, роздавали хліб, фрукти.

Юрка здивувало, що біля переправи не було нікого з хлопців. Володя кудись зник, другий день ніде не показується. Мабуть, подався на берег Льольчиного озера, бо там повно червоноармійців. Готується лінія оборони, риють траншеї, окопи, будують бліндажі.

У небі почулося гудіння літаків. Ще зранку до переправи намагалася наблизитись «рама», як бійці називали фашистський розвідувальний літак. Але його відігнали зенітки. Гудіння наростало. Зненацька з-за лісу, з боку Києва, випірнули ворожі бомбардувальники. Юрко уже вмів розрізняти фашистські літаки «хейнкелі», «мессершмітти», «юнкерси». Вони вже не раз намагалися бомбити переправу, потік військових і біженців. Але їх не тільки відганяли, а й збили один літак. На цей раз фашисти схитрували, налетівши зі сходу, звідти, куди відходили наші війська. Дружно запрацювали зенітки. Юрко нарахував дев'ять «юнкерсів». Біля ворожих літаків часто почали вибухати білі хмарки, але ті вперто йшли на ціль. Коли вони пішли на розворот над переправою, один бомбардувальник задимів і, лишаючи за собою чорний хвіст, стрімко пішов до землі. Упав він на протилежному березі Прип'яті, там пролунав оглушливий вибух, піднявши стовп землі, змішаної з димом і червоним полум'ям.

Поблизу Юрко побачив начальника переправи, за ним бігли червоноармійці.

— Скоріше! — гукав підполковник. — Всіх дітей і біженців у щілини!..

Юрко теж кинувся до великого зеленого автобуса, густо обтиканого ялиновими гілками.

А літаки, здавалось, повисли над переправою. Від них відривалися невеличкі чорні кульки і швидко наближалися До землі. Ще частіше зататахкали зенітки, а одна з них злетіла в повітря, перекинулась і важко впала на землю. В різних місцях падали бомби, звихрюючи все довкола себе.

Червоноармійці з дітьми перебігали до сховища. Юрко бачив, як кремезний боєць підхопив на руки двох хлопчиків і побіг з ними до укрить, виритих у схилі гори.

Юрко теж підхопив одного малюка, швидко відніс до сховища і знову кинувся до автобуса. Другий хлопчик міцно обхопив його за шию, злякано схлипував і вже не хотів його відпускати.

— Сиди тут, — заспокоїв малого Юрко, — а мені треба бігти за іншими дітьми.

Хлопчик відпустив свого рятівника, коли побачив виховательку. Юрко знову побіг до автобуса, але там уже нікого не було. Несподівано біля вантажної машини побачив Лесю, яку вранці провів сюди.

— Ховайся! — гукнув їй Юрко. — Зараз знову бомбитимуть!..

— Не можу, у машині мама, — із сльозами в розпачі металась дівчина, — вона не може сама зійти з машини, і братик там! А дядько Микола пішов до зенітників і не повернувся…

Юрко підбіг до машини під деревами, став на колесо, заглянув у кузов. На сірій ковдрі, з-під якої визирало сіно, лежала молода, але дуже змарніла жінка. До неї тулився переляканий білявий хлопчик. Не роздумуючи, Юрко схопив на руки малого, подав Лесі:

— Біжи з ним до сховища, та хутчій!

— А мама? — вигукнула дівчина.

— Допоможу й мамі, а ти біжи!

Дівчина все ж стояла з хлопчиком і не відходила від машини, з благанням дивлячись на Юрка великими блакитними очима.

Хлопець скочив на землю, відкрив борт, мало не на руках зніс хвору на землю.

— Ходімо, — просив він її,— до сховища, тут близько.

— Лесю, — простогнала жінка, — візьми наші документи, бо що ми будемо без них робити? Вони в сумці…

Юрко схопив сумку на машині, віддав її дівчині, допровадив хвору жінку до найближчої щілини.

— Спасибі тобі, хлопче, — простогнала Лесина мама, — спасибі велике.

— Мамо, це ж той Юрій, що дав нам стільки їжі.

— Ой, ти ж наш благодійнику!..

Дівчина простелила товсту ковдру, посадила на неї хвору.

«Юнкерси» знову влаштували веремію над переправою. Від гудіння моторів, від пострілів зеніток лящало у вухах, дзвеніло в голові.

Юрко із окопу спостерігав за літаками. Йому здавалось, що «юнкерси» зависли прямо над головою.