Читати книгу - "Повернення Короля"

бігли люди з палаючих кварталів. Деякі, побачивши, що Пін вдягнений у форму Білої Вежі, обсипали його прокльонами, але гобіту були байдужі образи. Ось він уже пробіг Другу браму; крізь неї рвалися до неба язики полум'я. Там, за стіною другого кола, було напрочуд тихо: ані вигуків боротьби, ані брязкоту зброї. Раптом вдарив грім, земля здригнулась, у повітрі прокбтився глухий гуркіт. Перемагаючи страх - а як кортіло зігнутися і заповзти в яку-небудь щілину! - Пін вискочив з-за рогу і опинився на площі біля Головної брами. Посеред площі Пін побачив Гандальфа, але відразу, зойкнувши, відступив до тіні і скорчився там.

Штурм тривав без перерви з пізнього вечора. Гриміли барабани. З півночі та з півдня дедалі нові й нові полки кидав Ворог на стіни. Величезні звірі з Хараду, оліфанти, немов живі будинки, облиті червоним мерехтливим світлом, рухалися між облоговими вежами і катапультами. Володарю Мордору було байдуже, як воюють його солдати і скільки їх гине. Він слав їх у бій лише для того, щоб випробувати силу захисників і змусити їх розосередитися по всій довжині стін. Вирішальний удар готувався біля Головної брами. Могутня, з булатної криці, захищена бастіонами і барбаканом з нуменорського каменю, вона все ж таки була найбільш слабкою ланкою в непробивному колі стін. [88]

Барабани заторохтіли голосніше. Завирувало полум'я. Важке спорудження поповзло через полум'я. На товстих ланцюгах погойдувався таран завдовжки сто футів. Його заздалегідь кували в підземних кузнях Мордору; вістря було відлите у формі вискаленої вовчої морди, а навколо - вибиті чорні руни заклять. Тягли таран оліфанти, по боках бігли орки, а позаду - гірські тролі, тупі силачі, навчені працювати з тараном, що звався Гронд.

Гронд неухильно повз уперед. Вогонь його не брав. Оліфанти, що його тягли, скаженіли від опіків і толочили орків десятками; це нікого не бентежило. Розчавлених відтягали, і на їхнє місце ставали нові бійці.

Гронд повз та повз. Барабани гуркотіли, відбиваючи ритм. Над завалами з мертвих тіл позначилася жахлива фігура: високий вершник, закутаний у чорний плащ, з обличчям, схованим у тіні каптура. Не поспішаючи, під градом стріл, спокійно давлячи тіла копитами коня, він наближався до брами. Ось він притримав коня і здійняв догори меч; його клинок виблиснув у пітьмі синюватою іскрою. Страх вразив усіх: і нападаючих, і захисників. Люди на стінах знесилено випускали зброю з рук. На якусь мить запанувала мертва тиша.

Барабани вибили частий дріб. Тролі розхитали таран і штовхнули вперед. Гуркіт прокотився містом, як грім віддаленої грози. Але стовпи та опори витримали. Тоді Чорний Вождь підвівся в стременах і страшним голосом вигукнув кілька слів забутою мовою, владних і грізних - закляття, що знищує і серця, і сталь.

Тричі повторив він це закляття. Тричі вдарив таран. І з третім ударом Головні ворота Мінас-Тіріту тріснули, начебто розрубані невидимим мечем. У повітря злетіли іскри та уламки, і ворота впали на міську площу безладною купою залізного брухту.

Вождь назгулів в'їхав до Мінас-Тіріту. Чорною тінню на заграві пожеж застиг він, моторошний символ розгрому і падіння, під склепінням брами, яку ще ніколи не переступала нога ворога. Вождь назгулів вступив до міста, і все живе розбігалося або падало долілиць. Але посередині спустошеної площі за ворітьми на нього чекав Гандальф верхи на Тінеборі; з усіх коней лише Тінебор не піддавався страху - він стояв гордий, незворушний, немов статуя. [89]

- Ти не ввійдеш! - мовив Гандальф. Чорна примара зупинилася.

- Повертайся до свого пекла. Розвійтесь порохом, ти і твій господар. Геть звідси!

Чорний Вершник відкинув каптур; показалася королівська корона. Між короною і плечима, покритими плащем, ворушилося багряне полум'я. З невидимих вуст вирвався крижаний, глумливий сміх:

- Старий дурень! Дурень із сивою бородою! Сьогодні настав мій час. Чи ти, дивлячись у обличчя смерті, не впізнаєш її? Прокльони твої марні. Зараз ти помреш!

Він підняв свій довгий меч, клинок спалахнув синім вогнем. Гандальф не похитнувся. І в цю ж мить десь далеко, на невідомому сільському дворі, заспівав півень. Лунко, заливисто голосив птах, не відаючи нічого про чари Пітьми, вітаючи сонце, що встає над світом, високо за пологом похмурих хмар. І, немов відповідаючи півню, здалека почулися ріжки. Луна рознесла їхній задерикуватий перегук темними схилами Міндоллуїну. Бойові ріжки витязів півночі грали сигнал до атаки. Рохан нарешті прийшов на допомогу Гондору.

Розділ 5 РОХАНЦІ ТРИМАЮТЬ СЛОВО

Лежачи на траві, загорнутий у ковдру, Меррі нічого не бачив, але чув у задушливому повітрі над собою тихий шепіт дерев. Уві сні Меррі почув гуркіт барабанів. Він прокинувся, підвів голову: барабани і наяву слабко дудніли в передгір'ях - то далі, то ближче.

«Чи вартові чують це?» - подумав Меррі. Пахло конями, чутно було, як вони переступають копитами і риють м'яку хвойну підстилку. Табір розташувався в сосновому лісі біля підніжжя гори Ейленах; її хребет здіймався над лісом Друадан, що тягся уздовж тракту до східного Аноріену.

Меррі дуже втомився, але заснути ніяк не міг. Чотири дні він трясся на коні; морок густішав і гнітив його дедалі сильніше. Гобіт уже шкодував, що напросився в похід, коли все, в тому числі і бажання ярла, схиляло його залишитися в Едорасі. Чи відомо Теодену, що гобіт не послухався його [90] поради? Сердиться він чи нічого не знає? В ескадроні Ельфхольма дотримувалися мовчазної домовленості: гобіта не бачили, не чули, не помічали, мов торбу, приторочену до сідла Арнхельма. Втішати Меррі було нікому. Юний воїн виявився неговірким; гобіт почував себе маленьким, самотнім і нікому не потрібним. А в повітрі збиралася тривога, і в лісах таїлися усілякі лиха...

До прикордоння залишався лише один нічний перехід. Вперед вислали розвідників. Одні не повернулися, інші не досягай стіни Раммас-Ехору, що огороджує приміські слободи Мінас-Тіріту: за три милі на захід від Амон-Діну стоїть велика ворожа армія, посилені роз'їзди прочісують дорогу небезпечно близько від табору роханців. А по околишніх горах і долинах нишпорять орки. Ярл і Еомер допізна тримали раду...

Меррі нудьгував. Ні з ким було відвести душу, а бідолаха Пін замкнений у великому кам'яному місті, такий же самотній і розгублений. Ех, якби став він, Меррі, вищий на зріст, скочив би на баского коня, заграв у ріг і помчав виручати друга... Меррі виліз з-під попони і сів. Звук барабанів помітно наблизився. Серед дерев почулися приглушені голоси і заблимав напівприкритий чимось ліхтар. Сусіди Меррі стали навпомацки підійматися в темряві. Хтось високий спіткнувся об ноги гобіта і вилаявся, поминаючи корені сосон,