Читати книгу - "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"

Дим, вогонь, люди біжать, машини з пораненими розбиті, бинти летять… Справа техніка горіла — повалив дим, з’явився шанс проскочити. Справа працює артилерія, а зліва — наче снайпери і стрілецька зброя, принаймні, мені так здавалося. Машини — хто куди. Один хлопчик був — з відірваними ногами, він на самих руках підіймався… Він кричав так, що мені здавалося, що він перекрикує це все. Часом спадає на думку, що то була галюцинація…

Потім об наш капот ударилась чиясь відірвана голова. Прямі влучання, машини вибухають… Ми влетіли в кукурудзу якусь. Випали з машини, почався бій. Незрозуміло, хто де — де наш, де чужий, на зв’язок ніхто не виходить. Крім нас були ж інші батальйони, ЗСУ — як розібратися, де свої, а де ворог? Бій, і незрозуміло, хто по кому працює. Танки показалися. По них «Брест» і «Усач» почали працювати — і підбили. Я почала шукати укриття, погріб, забігла в якийсь будинок. Забігаю — абсурдна картина: там бій, крик, а тут спокійно сидить дід на ліжку. Піднімаємо рядно — а там двоє танкістів. Росіяни! Кадрові! Розповідають: так, мають наказ — повністю знищити нас. Ми взагалі за планом не мали так далеко пройти. Передали їх побратимам.

Багато поранених, убитих. Інші побратими теж узяли полонених: тут допит, там продовжується бій… Поряд із посадки стріляють танки. До нас під’їжджає танк із білим прапором — ми думаємо, що він з миром. А виявляється, вони брати нас прийшли. Наші пішли на переговори. І тут — постріл з танка. «Танкіст» мертвий, «Апіс» пошкодив руку, Алінку — осколком, у мене — контузія і поранення. Далі я майже нічого не пам’ятаю. Пам’ятаю, що мене кудись несли, що намагалася подзвонити мамі… Прийшла до тями в погребі — темно. Вирішила, що я померла, мене поховали, і я потрапила в пекло. В погребі сиділи ще цивільні, в ногах лежав поранений російський солдат. Потім нам довелося вийти, і нас узяли в полон. В мене є шрам, давнішній уже, на пальці. Мене прийняли за снайпера і хотіли розстріляти. Але потім хтось сказав, мовляв, вона і так скоро помре, не треба. Пам’ятаю наших хлопців — у всіх дірки в голові. Вони були повністю роздягнені, на них жодного поранення — їх просто розстріляли, полонених. А інших полонених змусили їх вантажити.

Нам пощастило в якомусь сенсі, що ми потрапили до росіян. Вони зневажливо ставились до «деенерівців», називали їх «бидлом». У багатьох була якась каша в голові, були хлопці, які намагалися з нами поговорити. Вони ж вірили, що вбиватимуть фашистів, а тут — звичайні люди, без рогів і копит, ще й російськомовні. Ніч ми провели в полі, на землі. Меддопомоги ніхто не надав, їжу — один сухпай на шістьох, мабуть. І холодно було… Просто нереально холодно було тієї ночі.

Полонених, у тому числі й поранених, вели пішки. Сортували — «донбасівців» мали віддати саме бойовикам, а не росіянам. Хоча росіянин з позивним «Ліса» присягався і давав слово офіцера, що не віддасть нас бойовикам. Але наших хлопців, «донбасівців», таки відібрали і віддали. Крім жінок. Полонених вишикували і повели. Страшно було дивитись, як місцеві зустрічали росіян у Новокатеринівці — як героїв, називали «освободітєлями», і що слухали ми. Але була жінка, яка пожаліла, не побоялася і попросила бойовиків дати нам води. З полону нас передали Червоному Хресту. Далі було лікування. Але пам’ятаю, що першим ділом хотіла подзвонити мамі й дітям, сказати, що я жива.

Багато хлопців тоді забрали у полон, дехто ще й досі вважається зниклим безвісти. Після того і батальйон «Донбас» розділився. Частина залишилася, частина — серед них і я — пішла за «Філіном». Іловайськ розділив життя на «до» і «після». Так, як було «до», вже ніколи не буде. Ці картинки постійно зринають у пам’яті, й від них неможливо сховатися.

Валерія Бурлакова
«Лєра»
Окрема добровольча чота «Карпатська Січ»,
93-тя і 54-та окремі механізовані бригади,
46-й штурмовий батальйон «Донбас-Україна»

З самого початку війни я хотіла потрапити на фронт і довго намагалася прорватися у якийсь батальйон. Але в мене, природно, не було ані бойового досвіду, ні строкової служби, нічого. Спершу відправила анкету в «Донбас». Думала, узяли б мене хоча б у прес-службу… Потім намагалася пробитись у «Київ-2». Але всі мої спроби закінчувались однаково — нічим.

Спершу я їздила на фронт як журналіст і волонтер — писала звідти репортажики. Першим моїм підрозділом стала добровольча чота «Карпатська Січ». Це був уже кінець 2014-го. Я приїхала писати репортаж, а там катастрофічно не вистачало людей. Нас приїхало шестеро, п’ятеро хлопців — як бійці, мали заступати по двоє на чергування, тож для пари якраз однієї людини бракувало. І так я провела тиждень у підрозділі. А потім повертався комбат, який завозив хлопців в аеропорт, на ротацію. Повернувся дуже сумний, каже, людей бракує. Мої товариші мали їхати додому — на роботу. Тоді було таке, що добровольці приїжджали на тиждень, на 10 днів — хто як міг, щоб хоч трішки допомогти. Я сказала, що поїду в Київ, звільнюсь