Читати книгу - "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"

і повернуся. Командир запитав, де я працюю, а дізнавшись, що я — журналіст «Українського тижня», пожартував: «Не звільняйся, то гарний журнал». Але я звільнилася, приїхала в «Карпатську Січ» як боєць і воювала там до травня 2015 року.

Перша моя точка — «Камікадзе» неподалік від «Республіки «Міст», блок-поста перед Пісками. Наше завдання було підірвати ще один міст поруч, на дорозі в аеропорт, якщо бойовики візьмуть аеропорт і підуть далі. Там я пробула перший тиждень. А потім ми поїхали в Піски. Я почувалася трохи недорікуватою, бо до цього фактично ніколи не була на самісінькому передку. Лише раз — у 72-й бригаді, коли ще їздила як журналістка. До 72-ї я тоді приїхала з наплетеними жовто-блакитними косичками. Командир подивився на мене, сказав: «О, Боже!», — посадив у машину й відправив на Волноваху разом з людьми, в яких я мала брати інтерв’ю.

Крім цього випадку доти мені доводилося бувати лише на другій лінії. Тож дорогою в Піски я ставила багато дурних запитань: «А який звук, коли міна летить? А що тоді треба робити?» Було страшно повестися як ідіотка і через те загинути. Але зорієнтувалася швидко. Ніхто з наших не був супербійцем — це був 2014 рік, досвіду майже ні в кого не було, і ми всі вчилися. Мені дуже пощастило, бо поруч були мої друзі, з якими ми пройшли Майдан, і вони не сприймали мене як… «Що ти тут, дівчинко, робиш?». Прийняли нормально одразу. І кожен раз, коли я потім переходила з підрозділу в підрозділ під час виходу з зони АТО, зі мною разом переходила частина друзів, тож мені було легше освоюватись.

У Пісках був район, де стояли багатоповерхівки, церква. Там люди ще жили у підвалах. А ми були на іншому березі, де місцевих майже не залишилося. Один дідусь з Пісків сам приєднався до нас і воював у «Правому секторі». І в нього був дуже доглянутий сад. Якось примудрявся він і служити, і виколупувати там міни із землі, бо й справді, сад був дуже гарний. Він там жив, але заступав на позиції, коли треба було. Ми жили на вулиці Миру. І там мешкала родина з дитиною. Тато в них був трохи не при собі й дитиною не надто переймався, тож хлопчик просто блукав селищем. Потім їх усе ж вивезли, здається, вже наприкінці весни 2015-го.

Там було досить «весело». Вся зброя, яку лиш мали бойовики, — все лупило по нас. Особливо запам’яталися «Гради» — вони там були постійно. Обстрілювали навіть «Камікадзе» й сусідню «Республіку», що вже казати про Піски… Але у Пісках обстріли навіть легше сприймалися, бо позиції були розосереджені — то нам прилетить, то «Правому сектору», то військовим — били не постійно в одну точку, як коли гатили по «Камікадзе»… Але все одно руйнування були дуже серйозні.

За три роки довелося освоїти різну зброю. Спершу в мене була просто «Сайга», мисливська. Потім нам дістався АГС (автоматичний станковий гранатомет), я навчилася працювати з ним ще у Пісках. Потім я прийшла служити у Збройні сили, в 93-тю бригаду, і потрапила на шахту Бутівка. Там я була стрілком, і підствольний гранатомет — це максимум, що мені вдалось дістати. З АГС-ів там стріляв окремий взвод. Згодом, коли я приїхала на Світлодарську дугу, в мене було два АГС, бо я вже мала досвід роботи з ними з Пісків. Але незабаром командування 54-ї бригади вирішило, що частина людей піде в мінометну батарею. Мене перевели туди, і я стала командиром мінометного розрахунку.

Рішення про те, куди йти після добробату, я приймала дуже хаотично. «Карпатська Січ» оформлювалась у 93-тю бригаду. Я не намагалась розібратися, що до чого в армії, й не знала, що існує перелік «жіночих посад», який діяв у ЗСУ до 2016 року. Мені дали папірець, де було написано, що я буду радіотелеграфістом, щось таке. Як так?! Я образилась, посварилася з комбатом, пішла ображена з батальйону. Вже потім дізналася, що мені просто не могли запропонувати нічого іншого офіційно, бо жінка за документами просто не могла бути стрільцем чи гранатометником.

Після «Карпатської Січі» ми з кількома побратимами поїхали в батальйон «Донбас», у ту частину, що пішла під оруду ЗСУ. Але вони були на полігоні, а не на передовій. І Василь Сліпак — той самий загиблий оперний співак — потягнув мене в підрозділ «Одін», який саме намагався оформитись в «Азов». Однак там уже було зрозуміло, що «Азову» не дадуть повноцінно воювати, хіба розвідці, якщо пощастить. І ми з друзями шукали далі, почали напитувати щось у ЗСУ, думали про 53-тю бригаду, де воював батько одного з наших, але не склалося… Тоді згадали, що бійці добровольчого батальйону ОУН оформлюються у 93-тю бригаду — а схема оформлення для добровольців, які вже мали бойовий досвід, тоді була суттєво спрощена. Армійці вже знали, як ми працюємо, що вміємо.

«Карпатська Січ» оформилася у 93-тю й стала окремою повноцінною ротою, хоч на папері бійці чоти і належали до різних підрозділів. «ОУН» розподіляли майже по всій бригаді — туди, де потрібні були люди. Нас теж спершу після підписання контрактів розкидали по різних підрозділах 93-ї. Але нам пощастило: командир 1-го батальйону «Вітер» забрав нас групою до себе, в першу роту, на шахту Бутівка. Сам поїхав у штаб, перевів усіх до себе.

Я дуже хотіла потрапити на шахту. В нашій групі був мій старий друг — Микола Смірнов, позивний «Кіт», який із самого початку воював у батальйоні «Київська Русь». Кіт стояв на шахті раніше, провів там три або чотири місяці. І він так хотів повернутись на Бутівку, що приєднався до нас і теж перейшов у 93-ту бригаду. І він стільки нам усього нарозповідав, що ми мріяли потрапити саме туди.