Читати книгу - "Під Савур-могилою"

а здався їм у полон, порушивши присягу цареві,— аж налякала дорікниця воєводу, бо в ній був дійсно привід до гніву царя і, може, навіть його кари.— А ще хочу тебе запитати, чому ти дозволяєш собі говорити зі мною від імені царя, клятвопорушнику? — піймав Сірко страх в очах воєводи.

— Говорив з тобою про те, що думав, у вас же звичай не таїтися із щирим, бо воно не карне. І зрадником мене не називай, бо ще батько мій служив цареві.

— Не карне для своїх людей, а не для чужинців і ворогів наших,— не визнавав Сірко оправди боярина.

— Дозволю собі ще сказати по щирості і відверто: на мій і царський розсуд, ви не поспольство, як мовиш, а самочиннна череда чи отара, в якій усякий кулик — панок і отаман на тимчас, і хоч би був він здольний щось корисне зробити поспольству, то не встигає, бо при бажанні будь-якого горланя і гультіпаки він не отаман. А самодержець всієї Русії тим і моцний, що незмінний, то й творить добро ойчизні.

— Щодо всієї Русії, воєводо, то теля ще в череві, а ти вже стоїш із довбнею, щоб його убити. А що ви сліпо слухаєтеся самодержця, то що ж у рабському вашому послушенстві людського? Адже рабство протирічить заповідям Божим, за якими всі людини є рівні на землі. Яке ж то добро ойчизні, коли воно анцихристове, добуте грабуванням, острожними загарбами та нацьковами інородців на міжусобства?

— Ми — держава, отамане, яка шириться і росте, а цим усе виправдується. Ми і невірних поган притуляємо, охрещуємо і оббратовуємо, творячи Божу волю.

— Божу?! То для тебе, шубравцю, полонення народів є Божа воля? Воно — порядок і лад?

Сіркові Шереметєв здавався пришельцем із іншого світу, з іншим баченням речей, з особливим правом і дозволом на все. Он як обертається: Московія — держава, якій в ім'я ширення її просторів усе дозволено?

— Тебе, воєоводо-перекинчику, мені навіть слухати спокійно несила. З твоїх слів, є лише один праведний люд на землі — московський, лише одні в Бозі пастирі на чолі з самочинним царем і Никоном, лише одна церква — ваша, рівна небесній,— заокругляв Сірко бояринову мову.— Їдь, воєводо, не з Богом, бо з ним тобі не по путі, а з бісом до свого опікуна і повелителя-царя. Відпровадять тебе мої козаки аж до князя Хованського в Ко-Луги, але знай: поки живий буду — Київ твоїм осереддям, хоч би як ти того хотів, не буде, бо належить із корінням козацтву, а не твоїм боярам, цареві і патріархові. Вони для нього — приший кобилі хвіст. А на твою викличну й зверхню похабність відповім тобі, крім охоронного козацького рундового супроводу, ще й прощенням лицарським твоїх ґвалтів над митрополитами і архімандритами. І не тому, затям собі, що ти налякав мене погрозами, а по наших поконах козацьких. Милостей від тебе я не чекав і не чекаю, бо ти їх не відаєш, нещасний. Не цікавить мене і твоя проноза стати боярином при цареві, бо вона мені ганьбно-огидна. Огидна мені і твоя нагла вимога вернути тобі, як ти називаєш, прозрілих смердів-московитів, бо вони людини, а не речі, щоб їх без їх згоди можна було б комусь передавати.

Сірко, не попрощавшись, вийшов із хати.

— Ми ще зустрінемось, Бог дасть,— кинув йому вслід Щереметєв, також підвівшись і постукавши патерицею-посохом у діл.— Ти ще пошкодуєш, що був зі мною непоштивим,— апелював він до мовчазних господарів.— А таки так, буду просити царя розділити Гетьманщину навпіл, а відтак вибити спільно з ляхами вас, лотри, по обидва боки Дніпра-ріки дощенту,— направився він до дверей, які заступив козак, що мав його супроводити.

— Ти, воєводо, щось дуже розійшовся,— звернувся до нього козак.— Маю вказівку отамана правити тебе як аманата, то можу і прикінчити в путі в разі неповаги до нас, козаків. Коні вже впряжені в сани, то милості прощу. Коли ж захочеш у князя Хованського завдати нам шкоди, то ми викажемо, що ти зрадив цареві і тому приправлений нами як арештований і ув'язнений сановник для скарання,— поступився козак з порога, щоб дати воєводі врешті можливість вийти з хати...

5.

Надворі тихо сипався густий і лапатий сніг, і Сірко, пошкодувавши, що витратив стільки часу на розмови з воєводою, дав наказ сотні козаків зніматися із полоненими ординцями з місця і спішно правитися на розвилок Самарської сакми.

Того ж дня, але вже пізньої ночі, загін досяг розвилка в голому полі під таким густим снігом, що козакам вершникам не було видно навіть своїх товаришів, а батовим-валковим — передніх саней. Отож і козаки, і пов'язані бранці-ординці купчилися хто де і влягалися на ніч прямо на пухкий сніг. За якусь годину все спало, і лише варта пантрувала з боку Слобожанщини сакму. Невбарі і батови, і коні, і козаки та полонені ординці були густо накриті снігом. Сірко, викушкуючись раз по раз із-під вовчуги-бурки обік Велеса, і тішився, що вони прикриті так старанно та замасковано, і печалився, бо ординці могли обійти засідку, скориставшись снігопадом та тихою теплою погодою.

Під ранок змінилася варта на сакмі, та про людоловів не принесла вістей, і Сірко чув себе вже мало не злочинцем, проклинаючи в душі воєводу, що затримав його під Валками. Розвидень врешті спинив той пеленастий сніг і посилив морозець східним, аж колючим вітерцем, і він наказав козакам горнути попонами сніжні вали і обносити себе ними з боку Слобожанщини. За його наказом працювали і полонені ординці майже до обіду. Якщо козацькі коні були вкладені за оті вали, то ординських бахманів, покритих сніжком, довелося Сіркові направити з кількома батовами в Томаківсько-Буцьку Січ, щоб