Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Лихо треба шукати не у війні, а до війни, найбільш мирних на зовнішній вигляд часах. У ці мирні часи скоюються духовні вбивства, накопичується злість і ненависть.

(З книги російського філософа Миколи Бердяєва «Філософія нерівності». — Берлін, 1923 р.) 1. Українці і поляки під нацистською окупацією та в радянській зоні напередодні агресії Німеччини проти СРСР

У цьому розділі ми хотіли б на тлі загальної ситуації, що склалася в 1939–1941 рр. на окупованих Німеччиною, а також приєднаних до СРСР довоєнних територіях II Речі Посполитої, нагадати про основні етапи, концепцію та мету діяльності в початковий період війни тих українських і польських військово-політичних сил, що відіграватимуть у майбутньому міжнаціональному конфлікті між двома народами ключову роль. Окрім того, дуже важливо, як нам здається, в цьому розділі з’ясувати, які чинники вже тоді посприяли розгортанню ворожнечі між українцями і поляками на територіях їхнього спільного проживання.

Отже, в українському національно-визвольному русі до кінця 1930-х років сформувалися два найбільш упливові, але цілком відмінні ідейно-політичні угруповання, що були представлені так званою ундовсько-уенерівською (петлюрівською) спілкою та Організацією українських націоналістів (ОУН). До спілки входили функціонери і прихильники УНДО (Українське національно-демократичне об’єднання) — найавторитетнішої легальної політичної сили в середовищі української національної демократії в Західній Україні в міжвоєнний період та діячі Державного центру УНP (Українська народна республіка) в екзилі — єдиного легітимного носія української державності після поразки українських визвольних змагань 1917–1920 рр.

Керівники цього табору — лідер УНДО Василь Мудрий, президент УНР Андрій Лівицький, міністр закордонних справ, професор Роман Смаль-Стоцький, військовий міністр Володимир Сальський та інші у своїх політичних програмах схилялися до втілення в життя так званої прометеїстичної концепції, що передбачала вірогідність збройного зіткнення демократичних західних країн з більшовицьким режимом СРСР, результатом якого мав бути розпад багатонаціональної радянської імперії на суверенні державні утворення. На думку цих політиків, провідна роль у реалізації «прометеїстичної» програми мала належати Польщі, з якою новопостала незалежна Українська держава могла утворити і федерацію. Тому діячі Спілки поширювали серед українства ідеї політичної орієнтації саме на Польщу як на найближчого західного партнера українців. Стосовно спірних територіальних питань, які торкалися, зокрема, майбутнього статусу Східної Галичини, Волині, Буковини та Закарпаття, то вони мали бути врегульовані дипломатичним шляхом з урядами Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини.

У здобутті Україною незалежності вбачав кінцеву мету своєї життєдіяльності і другий український політичний табір — ОУН, провід якої після вбивства у травні 1938 р. Євгена Коновальця очолював один з найближчих його соратників по службі в Січових стрільцях у 1918–1919 рр. полковник Андрій Мельник. Утім діячі ОУН негативно ставилися до будь-яких спроб співпраці з країнами — окупантами українських земель та «їхніми приплічниками», до яких зараховували, насамперед, членів уряду УНР. Оунівці схилялися до орієнтації на Німеччину, адже лише конфлікт останньої з Польщею, а в перспективі і з головним ворогом — СРСР — давав українству надію на відродження Української самостійної соборної держави (УССД), тобто такої держави, до складу якої входили б усі без винятку українські етнічні землі.

З початком німецької агресії проти Польщі представники ундовсько-петлюрівської спілки виразно заявили себе на боці західних «альянтів». Про це свідчила заява на останньому засіданні польського Сейму, яке відбулося 2 вересня 1939 р., керівника української парламентської групи і голови УНДО В. Мудрого про готовність українців віддати свою кров і надбання для захисту Польської держави.

«Проальянтська» позиція була чітко позначена і в декларації паризьких діячів УНР на шпальтах тижневика «Тризуб» від 1 вересня 1939 р. У ній зазначалося, зокрема, таке: «Німеччина, нападаючи на Польщу, ставить Європу і світ під загрозою незчислимих бід, безмежного нещастя і нечуваної руїни. Як би не розгорнулися події, — українці добре знають, де їх місце в страшних і рішучих перипетіях світової драми, що надходить в жахливій грозі і бурі воєнній. Ми — разом з Францією, Англією і Польщею. Оддаючи себе на їх оборону, ми знаємо, що боротимемося за правду і справедливість, за право нашого власного народу на державну самостійність. Стаючи на стороні держав, оборонців миру, проти напасника, ми тим самим продовжуємо непримиренну боротьбу й проти нового германського союзника — Москви, нашого одвічного ворога, й змагаємося за визволення України з московських кайданів»[135].

Після окупації нацистами Польщі і приєднання СРСР до свого складу західноукраїнських земель чимало представників довоєнного «легального» українського табору були змушені піти у підпілля або емігрувати до інших європейських країн. Зокрема, після зречення у Варшаві своєї посади А. Лівицьким і передання повноважень прем’єрові Вячеславові Прокоповичу на території Франції постав новий емігрантський уряд УНР. З метою посилення впливу на західноукраїнське населення до його складу було кооптовано колишнього діяча УНДО Володимира Солов’я.

Через останнього підтримувалися контакти з членами новоутвореного у Франції польського емігрантського уряду гене-рала Владислава Сікорського та офіційними представниками французького і британського міністерств закордонних справ. Ці контакти не могли не бути поміченими гітлерівцями і тому під тиском останніх діячі Державного центру УНР, що залишилися в окупованій польській столиці, були змушені виступити із заявою, в якій ставилася під сумнів легітимність заходів паризьких представників УНР. Солов’ю довелося також проводити переговори на території Угорщини, Румунії та Італії з різними тамтешніми українськими політичними колами (насамперед з націоналістами з табору А. Мельника) про об’єднання зусиль у боротьбі за незалежність України, які, втім, не дали позитивних результатів.

Позиція ОУН у війні, що почалася, була частково відображена у статті «Наша нейтральність та ідеологічна війна», опублікованій у травні 1940 р. в українському часописі «Свобода», що виходив у США, автором якої був один з провідних діячів націоналістичного табору, член проводу Організації Євген Онацький. Останній свого часу був залучений до ОУН особисто Є. Коновальцем. Можливо, тому Є. Онацький значною мірою дотримувався поглядів свого колишнього шефа щодо того, якою має бути зовнішньополітична орієнтація ОУН під час нової імперіалістичної війни, аби від неї не постраждали, а, навпаки, лише виграли українські національно-визвольні інтереси.

Він писав: «...Не маємо жодної підстави воювати на