Читати книгу - "Green Card"

животі.

– А бабуся?

– Вона ніколи не снідає.

Я потягнувся за невеличким хлібцем з твердою запеченою шкоринкою. В мисці парувала яєчня з беконом, томатами, зеленим перцем. Духмяна кава лоскотала ніздрі. На широкому блюді розвалився соковитий кавун. Ми молотили, як з голодного краю. За десять хвилин лишились тільки чисті тарілки й смугасті шкурки.

– Фу-х, треба надіти спортивні штани…

– Звикай. У бабусі голодним не будеш.

– Та я бачу. Куди тепер?

– Побродимо містом. Покажу, що тут і як.

– Добре. Тільки посидимо трохи, бо прямо зараз не встану.

– Ходім, а то бабуся гарячого шоколаду принесе, потім тістечок знайде, далі рис з бобами…

– Пішли.

– Пройдемось Кварталом, послухаємо справжній джаз, полазимо кафешками.

– Поїли, хлопчики? Як тобі наша їжа, Денні?

– Дуже смачно. Особливо ті хлібчики.

– О, це бісквіт. Моя мати передала рецепт. Гуляти?

– Так бабусю, покажу Дену все.

– Тільки не запізнюйтесь на обід. Я готую джамбалаю.

Ми вийшли на широкий ганок. Зграбний біленький будиночок стояв у глибині просторого дворика, оточеного кованою загорожею. Дерев’яні сходинки рипнули. Щось пурхнуло від ноги у високу траву, наче шланг потягли. Я аж підскочив.

– Що за холера!

– Змія.

– Смієшся?!

– Ні, точно. Бува, приповзають. Боїшся?

– А ти ні?

Нік хмикнув.

– Пішли. У нас ще й алігатори є.

Покрутившись вузькими вуличками, вийшли на широкий проспект. Людська тиснява глушила. Юрби туристів, вуличні музики, продавці з лотками, гамір, крик, суміш запахів збивали з ніг, проходили повз, штурхали в плечі, наступали на ноги.

– Це Роял-стріт. Тут завжди до чорта народу. Туристи в основному. Підемо далі – в справжній Ну Орленз[33].

– І тут нічого. Давай трохи побродимо.

– Давай.

Ми повільно сунули людським потоком. Обабіч тротуару стриміли стовпчики з навершями у вигляді кінських голів. Дивовижні балкончики з ліпниною й кованими витребеньками. На багатьох – низки різнобарвного намиста. А ось тут живе справжній оригінал – усе завішане маленькими скелетиками. Дуже багато зелені й квітів.

– Куди далі?

– На площу Джексона. Там я вперше побачив морпіхів.

Годин за п’ять облазили центр, побували біля собору Сен-Луї, зайшли в аптеку-музей, повитріщались на кокаїнові таблетки від зубного болю й ще всіляку дивину. Нік уперто не хотів заходити в магазини вуду-сувенірів, що стриміли на кожному кроці. Лиш рукою махав, мовляв, то все шняга для туристів.

– Справжнє вуду інше. Якщо захочеш, підемо до справжніх бакоро. Бабуся їх усіх знає.

– У неї дім, уважай, у самому центрі.

– Тут завжди жив бабусин рід. Мама, як вийшла заміж, переїхала в будинок на околиці. Там їх і застав ураган.

– Даруй, не хотів нагадувати.

– Та що там. Чотири роки пройшло. Я тієї ночі лишився у бабусі – до півночі гуляв з друзяками. Трохи випив, травички курнув. Батько б прибив. А бабуся приймала яким є. Тієї ночі нас лишилось тільки двоє. Довго шукали своїх. Знайшли тільки за тиждень. В моргах тіла складали купами – з підлоги до стелі.

Я ніколи не забуду той запах. Бабуся носила трави і в кожній трупарні робила ритуал. Я спитав – навіщо? Щоб бакори не забирали дух.

– Це страшно, бро. Співчуваю.

– Пройдемось до кінця набережної – й додому. А то бабуся дасть жару, якщо джамбалая прохолоне.

Поряд хлюпотіла Міссісіпі. Коричнева вода сердито брижилась, плювалась піною, бризкала в лице дрібними краплями. Старосвітські пароплави з гребними колесами катали юрмиська людей, що блискотіли дрібними спалахами, вигиналися біля бортів, ляскотіли дикими дитячими голосами.

Хоч у місті стояла волога духота, тут гуляв холодненький вітерець. Нік мерзлякувато повів плечима. Я мовчав. Навколо почали збиратись люди. Гамірливі підлітки, музики в яскравому лахмітті, якісь творчі особистості з мольбертами. Потягло гіркуватим димком…

Бабуся Марі відразу загрузила роботою. Розставляти миски, перенести їжу з кухні на стіл. Страва ще буркотіла в каструлях, пирхаючи духмяним чадом. Усе було таке пахуче й незвичайне, що ледве ковтав слину. Нарешті сіли.

Джамбалая виявилася таким собі рагу з рису, овочів та м’яса. Воно було гострим і плавким. Незчувся, як вимолотив цілу миску. Далі гамбо – густий наваристий суп. Потім перепав шматок курки, запеченої з овочами. На десерт місця майже не залишилось.

Після обіду сиділи на ганку. Бабуся Марі пихкала довгенькою люлькою.

– Ніккі писав, що твоя бабуся бокор?

Я мало з крісла не впав.

– Та я не знаю, що це точно означає.

– В тебе є грі-грі[34]? Оте, на шиї.

– А, свастя[35] з вовками. Є.

Бабуся Марі обережно торкнулась ланцюжка, колупнула нігтем вовчу голову.

– Сильний грі-грі. Зроблений на бій. З обрядом.

– Це що?

– Захист щільний. Спеціально для воїна. Чую сильних лоа[36].

– Бабуся дала перед від’їздом. Сказала – нізащо не скидати.

– Мудра жінка. Хотіла б я з нею поговорити.

Того вечора ми довго теревенили. Я розказував давні бувальщини, як дідів у Сибір висилали та баби колоски різали в голодний год. Бабуся Марі хилитала головою й геть признала за свого. Доля наших пращурів виявилась схожою – суцільний полон та кріпацтво. Старенька оповіла чимало історій. Вона знала своїх предків по матері до десятого коліна. Ба навіть з якого африканського племені вийшли.

– Ми з народу фонгбе. Тоді на людей полювали, як на дичину. На кораблі перевезли до Еспаньйоли[37]. Звідти потрапили до Луїзіани. У моєму роді кожна сьома дочка – мамбо. Були й бокори. Все було…

Я совався в кріслі. Воно й хочеться спитать, але якось і соромно. Нік помітив, що я менжуюсь.

– Та питай уже про зомбі, чого крутишся!

– Ні, якщо чесно, коли чуєш «вуду», наступне слово, що висне на язиці, – «зомбі».

Бабуся шваркнула люлькою, аж жаринки шугонули догори.

– Людям треба чогось боятись, от і причепились до нзамбі. Зробити таке може середній бокор.

– Що ж воно таке насправді?

– В людини дві частини душі: gros-bon-ange – частка Бога і ti-bon-ange – те, що набувається протягом життя. От якщо бокору вдасться вкрасти частину Бога – людина стає нзамбі.

– Фух-х, аж зимно стало…

Нік заіржав:

– Зачекай, ось підемо на сантерію, то побачиш, як лоа входять у людей.

– Тобі тільки зуби скалить. Обов’язково підемо. Я задумала два грі-грі. Бо шось підказує мені –