Читати книгу - "Вітер часу"

– Чи знаєте ви Головченка Віктора Івановича? – спитав майор, підсовуючи до себе якісь папери.

– А хто це? – здивувався Андрій Володимирович.

– Помічник депутата Верховної Ради. Два дні тому його знайшли убитим недалеко від його будинку у Вінниці. В його записнику поряд з іншими були ваші прізвище і номер телефону.

– Тепер згадав, – сказав Андрій Володимирович, – ми не були тісно знайомі, зустрічались два-три рази. Шкода, мені він здався доброю людиною.

– Розкажіть, будь ласка, коли і як ви з ним познайомилися, що обговорювали.

– Точно не пам’ятаю, це було два роки тому, коли я повернувся з конгресу в Австрії. Він зателефонував мені і попросив з ним зустрітися, запропонував у кав’ярні недалеко від інституту. Я сказав, що можу близько шостої, після роботи. Це було у червні, ми зустрілися, але пити чай або каву я відмовився, і ми вийшли в садочок біля кав’ярні, сіли на лавочку. Він сказав, що мене йому рекомендував хтось із знайомих, вже не згадаю хто, як експерта з корисних копалин. Він хотів запросити мене, але я був за кордоном. Тому він звернувся до професора Бориславського, якого йому теж рекомендували. «Що ж, – сказав я, – Бориславський – відомий геолог і фахівець з геології корисних копалин, ваш вибір вдалий. А від мене що ви хочете?

– На всякий випадок я хотів би звернутися і до вас. Мова йде про видобування нікелевої руди з родовищ у Дніпропетровській області.

– Так це ж силікатні залізо-нікелеві руди, які складаються з глини та вохри. Подібні руди, але в кращих гірничо-геологічних умовах, раніше вже видобувались в Кіровоградській області, навіть нікелевий завод був збудований. Але припинили роботи, бо вміст нікелю низький, запаси руди майже вичерпались. Завод перебудували на виробництво нікелю з сульфідних руд Кольського півострова.

– Тобто ви вважаєте, що нема сенсу видобувати ці руди? Конкретно Неладівське родовище.

– Якщо я не помиляюсь, залізо – нікелеві руди залягають там на глибині 60–70 метрів. Треба рахувати, як вигідніше їх добувати – кар’єром чи шахтою. Але я вважаю, що за вмісту нікелю близько 1 %, їх будь-яким способом видобувати навряд чи вигідно.

Віктор Іванович замислився.

– А Бориславський запропонував нам якраз Неладівське родовище, – сказав він.

– Можливо він краще знає, – відповів я, – він відомий геолог. В Україні є досить багато родовищ, крім нікелевих, які вигідно видобувати, та інвесторів нема. Хто ж це хоче добувати силікатний нікель?

– Це мій депутат бажає, щоб я займався цією справою, тобто організацією отримання ліцензії, експертизою. Він хоче взяти кредит на видобування нікелю, завод вже є в Україні. Я в цьому нічого не тямлю, прочитав тільки дещо, мені теж здається справа невигідною. Не могли б ви написати для нас висновок?

– Ні, дякую, – відповів я, – у вас вже є експерт, хай Бориславський пише.

– Це не безкоштовно, ми вам заплатимо.

– Для чого це мені? Щоб ми чубилися з Бориславським? Ви уявляєте собі як два доктори наук почнуть воювати між собою за ті гроші, що ви збираєтесь заплатити? Я вас дуже прошу, не кажіть Бориславському, що розмовляли зі мною.

– Ну, зрозуміло, не скажу. Але ви подумайте, може погодитесь. В усякому разі дякую вам за розмову».

На тому ми й розсталися.

– Але ви казали, що зустрічалися два-три рази? – спитав слідчий.

– Так, він мені зателефонував десь через місяць і запропонував піти разом у банк «Кворум», про який я раніше не чув. Нібито голова правління банку хотів спитати мене дещо про Неладівське нікелеве родовище. Я відповів, щоб він питав Бориславського. «Ну, може щось інше йому запропонуєте, – сказав Віктор Іванович. – Ви ж казали, що є інші родовища». Я погодився, бо сподівався отримати договір на експертизу якого-небудь родовища, експлуатація якого була б рентабельною. Колектив мого відділу міг би заробити на цій експертизі, бо платня в інституті була невеликою, та ще й затримки бували.

– Тобто ви зустрічались з головою правління банку? – зацікавлено спитав слідчий.

– Так.

– Добре, – майор подивився на годинник. – Ви нікуди не збираєтесь їхати з Києва?

– На цьому тижні не збираюсь, а потім кінець року, свята. Мабуть буду тут до 15 січня, а далі не знаю.

– Мені зараз треба бігти у справах, я вам ще зателефоную на тижні, і ми закінчимо розмову. Ходімо, я вас проведу, – сказав майор, надягаючи шинель і шапку.

Вони вийшли з відділку, на майора чекала машина.

– Ви самі дістанетесь чи вас підвезти? – спитав майор і знову подивився на годинник.

– Сам, сам! До побачення, – відповів Андрій Володимирович.

Він зупинив маршрутку, щоб доїхати до метро.

В інституті Андрій Володимирович розмовляв, переважно, російською, оскільки усі в його відділі розмовляли так само. Іноді він думав, що як би він почав розмовляти українською, його співробітники теж говорили б як завідувач відділу. Але вдома дружина уперто говорила російською, так вона звикла, батько теж розмовляв російською тому, що довго жив за межами України, та і в Управлінні зібрались усі, як шуткував Іван, «москалі». Багато з них народилися та вчилися в Росії, в Київ були направлені за розподілом і працювали в Україні вже років сорок – п’ятдесят, але української мови не навчились. Вдома українською розмовляв тільки Іван, який вчився у школі і університеті рідною мовою, а тепер українському історикові іншою мовою в Україні і розмовляти соромно.