Читати книгу - "Руденька"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я завжди літала до Парижа прямим рейсом МАУ або Air France, але цього разу ми вирішили вчинити, як справжні європейці, – заощадити і скористатися послугами компанії «Wizz Air», перелетіти з Києва до Кельна, а з Кельна добратися до Парижа на ICE. Правда, ще треба було доїхати з Дніпропетровська до Києва… Оскільки ми «заощаджували», летіти з Дніпра до Борисполя не було сенсу, адже такий квиток зазвичай коштує дорожче, ніж прямий рейс із Києва до Парижа.
Гліб викупив нам купе в першому класі вечірнього експресу Дніпропетровськ – Київ і дав водія, який повинен був о дванадцятій ночі зустріти нас на київському вокзалі й відвезти до Бориспільського аеропорту. Літак на Кельн у нас був о шостій ранку… Подумаєш, ніч в аеропорту міста Борисполя… До другої години ночі ми гайнували час у єдиному пристойному ресторані «Козирна карта»… О другій він зачинився… і ми вирішили погуляти терміналом… Гуляли ми хвилин десять, бо в цей час почалася реєстрація на рейс Київ – Баку, пасажирами якого виявилися виключно смугляві товариські персонажі… Ресторанів у терміналі більше не було… окрім сумного цілодобового закладу, який позиціонував себе як щось середнє між занедбаним комп’ютерним клубом і баром у Бронксі з цінами «Per Se».
Ми сіли за єдиний вільний столик. По сусідству з нами відпочивала гармонійна пара… вони мовчали… багато курили… і кидали одне на одного тваринні погляди… Вічна Гра між Чоловіком і Жінкою… Пристрасть… Похіть… Він – незрівнянний напівлисий франт у куртці тужливого кольору – явно летів у Баку… Вона – божественна куртизанка з величезною діркою на яскраво-червоних колготках і звивистий гепард в одній особі, судячи з усього, тільки з Баку повернулася… «Блондинка з Баку» із зеленими нарощеними нігтями, що смакує «кримське Шато Марґо»… Куди вона летіла?… навряд щоб у неї був «шенген»… Я подумки вибачилася перед героїнею Лайзи Мінеллі з фільму «Кабаре» за те, що в мене виникли асоціації з зеленим лаком на нігтях, і з усієї сили намагалася не дивитися на цю пару, але він пожирав мене очима, а вона курила мені в обличчя… Йти більше не було куди… ми мусили перебути ніч у цьому мішленівському інтернет-кафе… у товаристві Трістана, Ізольди та чоловічої збірної з якогось дивного виду спорту. Пречудова ніч… але не хотілося, щоб вона тривала довше. Тож коли о п’ятій ранку нам оголосили, що рейс на Кельн затримується на півтори години, не можна сказати, ніби ми засмутилися «трохи». За дві хвилини після цього життєствердного оголошення пролунало наступне: «Пасажири рейсу Київ – Париж запрошуються пройти на посадку»… моє серце защеміло і поставило мені запитання, та я визнала за краще на нього не відповідати. Як виявилось, це був тільки початок нашої захопливої подорожі.
На паспортному контролі в Кельні я трохи ожила… надто коли почула, що п’яна компанія, яка стояла за нами в черзі, теж прямує потягом до Парижа… Виходило, що, крім нас, іще є збоченці і мазохісти…
У потязі ми миттєво заснули… але мене розбудив веселий галас української компанії з літака: «Дівчино, пробачте, прокиньтеся… Ви ж говорите по-англійськи… ми тут не зовсім зрозуміли, але, здається, наш поїзд не йде до Парижа…» Я ніколи не любила, коли мене будять… а надто незнайомі люди напідпитку. Я розплющила очі й спокійно відповіла: «Хлопці, я не в гуморі. І мені не до жартів»… А вони й не жартували. Просто чекали, поки до мене підійде сивоголовий француз, перевірить квитки і я спитаю його: «Пробачте, але мені сказали, що наш поїзд до Парижа не йде…» Вони чекали, поки я отримаю абсолютно серйозну ствердну відповідь: «Так… швидше за все… на залізниці стався нещасний випадок… серйозна аварія… я триматиму вас у курсі». Я переклала все це добряче підхмеленим чоловікам, заплющила очі… і розплющила їх тієї миті, коли поїзд повільно пропливав табличку з написом «Брюссель». Годинник показував 14.00 – саме в цей час ми мали бути в Парижі. Еля все ще спала. Я розбудила її словами: «Підйом, Елечко. Вітаю… ми у Бельгії».
П’яненька компанія стала нашою тінню… що не могло мене не тішити в моєму бадьорому стані. Я пояснила їм, що нам доведеться погуляти ще якихось п’ять годин брюссельським вокзалом або навідатися до всім відомої скульптури Хлопчика-дзюркунчика, а потім ми дружно сядемо до поїзда, який цього разу, можливо, таки доправить нас до Парижа. Компанія пішла собі – пити далі… Тридцятикілограмові валізи не викликали бажання гуляти Брюсселем, а здавати їх до камери схову мені не дуже хотілося… судячи з того, як усміхалася нам удача з самого початку, валіз ми більше не побачили б. В напівпритомному стані ми тинялися вокзалом, щось пили, щось їли і про щось говорили… Я приблизно прикинула, скільки грошей просадила за цю ніч в аеропорту Борисполя… на вокзалі в Кельні… Брюсселі… переліт… плата за перевищення ваги вантажу… квиток на поїзд… можна було спокійно летіти у бізнесі прямим рейсом Київ – Париж і ні в чому собі не відмовляти в повітряному «Duty Free»… Ці приємні думки кружляли в моїй сонній голові… доти, аж поки мене погладив брюссельський бомж… Брюссельський бомж мене погладив… Я так і не зрозуміла: чи то він мене пожалів, чи після безсонної доби, проведеної в Бориспільському аеропорту, він просто взяв мене за «свою людину»… чи, може, щось з’їв, тому вибрав саме мій Moncler із тисячі, щоб витерти руки… або йому просто захотілося до мене доторкнутися. Так чи інак, а мій фізичний і моральний стан уже був близький до того, щоб міцно обійняти цього чорношкірого хлопця і заснути на його плечі.
До Парижа ми потрапили о дев’ятій вечора… до готелю – ще пізніше. Я завжди захоплювалася крихітними ліфтами в маленьких затишних французьких готелях…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Руденька», після закриття браузера.