Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

120
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 71
Перейти на сторінку:
Анжеліну, що була невловним, небезпечним, а водночас і своєрідним порятунком. Ще мить тому він боявся всього мерзенного тягаря цього шлюбу, а тепер йому здавалося, ніби його покриють ганьбою, якщо він не одружиться. Мить тому він із хтивою тугою ще думав про чеську мельниківну, а тепер Анжеліна видалась йому жаданою. Він украй здивувався цьому незнаному і нечуваному процесові в своїй душі. Страхітлива підозра прокинулась у ньому, але, хоча ця підозра завдавала йому тяжких мук, він однаково щосили тримався за неї, бо вона принаймні давала змогу пояснити все незвичайне, що тепер відбувалося в його душі.

— Тож ти зраджувала мене? — запитав він.

— Так, я зраджувала тебе! — збрехала Анжеліна. — Це не твій син!

Ці слова звучали мов чужі в її вухах, немов їх сказала якась інша жінка коло неї.

— Ага! — мовив після паузи Состен.

Потім уперся дужими кулаками в обидва бильця, що затисли його, і могутнім рухом звільнився від фотеля. Взяв ківер, що лежав коло нього на підлозі, мов чарівний лискучий звір зі здибленим чорним кінським хвостом, і насадив собі на голову. Тепер вахмістр діставав до стелі. Состен стояв, могутній, як і раніше, але завдяки не тільки гордощам, а й зневазі. Анжеліна, дрібна й жалюгідна, і все така ж зухвала, сиділа на краю ліжка.

— Скажи мені правду! — загримів Состен.

— Я кажу правду! — відповіла Анжеліна.

Вона глянула на Состена. Її очі подолали велику відстань, і їй здавалося, ніби її ноги втомилися від тієї мандрівки нагору, яку здійснив її погляд. Думка, що він її тепер (і вже ніколи знову) не підніме та не поцілує, робила її щасливою.

Раптом Состен обернувся, одним широким кроком підступив до дверей, зміряв очима їхню висоту, побачив, що замала, трохи нахилився і, ні разу не озирнувшись, щосили бахнув дверима. Анжеліна ще чула, як він за дверима кинув Ебам кілька злобних слів. Нахилилася над дитиною, що верещала, і бурмотіла слова, які їй самій були незрозумілі, проте давали їй радість:

— Ти мій, — казала вона, — його вже немає, тихо, ти мій, ти належиш мені...

Отак лагідно й довго промовляла Анжеліна до своєї дитини.

А вахмістр Состен Левадур, навіть не провідавши друзів у Парижі, того самого дня подався до свого полку в Богемію. Але натрапив на нього на півдорозі, полк уже повертався маршем до Франції. Добувшись, розповів товаришам, що має чудового сина. Розкішний хлопець і, хоч і трьох тижнів ще не має, вже наче справжнісінький солдат. А згодом вахмістр Состен розповів, що завдяки своїм хитрощам він не узяв шлюбу з матір’ю дитини.

VII 

Анжеліна завжди думала про імператора. Але навіть він, єдиний і могутній, був уже не таким, як раніше, — живим чоловіком, чий віддих, голос і погляд роблять щасливими і чиї відбитки босих ніг у ванній можна було колись споглядати зі смиренною дбайливістю. Тепер, він справді був великим імператором із портрета, сам став немов відображенням власного портрета, був навіть ще дальшим, ніж той портрет. Він був далеко від дрібних людей своєї країни. З бойовищ він квапився до переговорів, а від них — знову на бойовища. Не менш незбагненними, ніж його перемоги, були і його переговори. Він давно вже не був героєм дрібноти. Люди вже не розуміли його. Здавалося, ніби насильство, яке походило від нього, замкнулося навколо нього самого, утворивши прозору, але непроникну кулю з білої криги, і він жив у тій кулі, піднесено замкнутий, страхітливий і урочистий. Він відіслав імператрицю геть, узяв шлюб із донькою великого, далекого й чужого імператора, наче в рідній країні йому бракувало жінок. Немов ті або ті товари, які за його волею надходили з країн, що мали коритися йому, він якось привіз римського папу, а тепер доставив у Париж доньку чужого імператора, і, як наказував гриміти гарматам у багатьох частинах світу, наказав тепер у Парижі та в усій країні бамкати в дзвони; як наказував солдатам воювати на своїх війнах, звелів їм тепер святкувати своє свято; як кидав колись виклик Богові, наказав тепер молитися йому. Дрібні піддані імператора відчували його несамовите нетерпіння й бачили, що він може бути величний і дріб’язковий, дурний і розумний, добрий і лихий, як і вони самі. Але чесноти і слабкості імператора були такою мірою більші за їхні, що вони вже не розуміли його.

Тільки Анжеліна любила імператора, хоча належала до дрібноти. Вона так нестямно любила його, що інколи мала дурне бажання бачити Великого малим і розбитим, вигнаним з усіх країн і приреченим до ганебного повернення на Корсику. Тоді він був би майже таким самим дрібним, як і вона, без блиску, якого завжди знову надавав своїм портретам.

Згідно з приписами, які керували життям людей з імператорської челяді, Анжеліна через три місяці після пологів знову повернулася на службу. Весна вже широким могутнім потоком текла по омолодженому місту. Обабіч вулиць полискували горді та пишні каштанові свічки. Анжеліна бачила багатьох матерів із дітьми, і навіть убого вбрані матері та бліді й хворобливі діти сміялися і ясніли. І щоразу вона відчувала тужливе бажання повернути назад і бодай на мить знову побачити сина. Перед огорожею, коло якої десь рік тому її щовечора чекала барвиста брила з султаном, що майорів на шоломі, Анжеліна на мить зупинилася, немов перед важливою постановою. Вона ще могла розвернутися і знову піти до сина, прийшовши на службу пізніше. Дрозди в саду коло палацу зняли оглушливий галас, а з парку — з самого повітря — їм відповідали не менш оглушливі пахощі: голоси акації, бузку і бузини. Білі, наче неділі, ясніли кітелі вартових, а темна зелень їхніх мундирів скидалась на ситі луки. Один непорушний вартовий дивився на Анжеліну. Їй здалося, ніби вона впізнала його, а також те,

1 ... 27 28 29 ... 71
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сто днів. Левіафан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сто днів. Левіафан"