Читати книгу - "Її сукня"

— Нам треба поговорити, — сухо кинув.

— Про що?

— Не знаю, що це, в біса, означає, але той старий, котрого ти вважала єдино справжнім, а всіх довкола химерними, просив тобі дещо передати. Ви що, знайомі з ним? І звідки він знає мене?

— Він знає все... Так, ми знайомі. Але вже кілька днів я не можу його знайти. Коли ти його бачив?

— Власне, кілька днів тому. Вибач, мені було не до того ці дні, та й узагалі, я подумав, що він божевільний, чи щось наплутав. Але потім зважив, що та маячня, яка відбувалася з тобою, якраз варта цього послання.

— То що ж він просив мені передати?

— «Скажи Нілі, нехай знайде сукню. Знайде і одягне. Далі вона все збагне». Отак сказав.

— Сукня! Я ж зовсім забула про сукню!..

— Що він мав на увазі? Яку сукню? Бо більше він мені жодного слова не сказав, ніби я не стояв коло нього і не питав, — уваги на мене не звертав. А буквально через хвилину його вже там не було. Як крізь землю провалився! Казав же я: химерний суб’єкт.

— Це Михайло. Він провидець. І дуже хороша людина. Що з ним тепер…

— То що там із сукнею? Ти досі не розібралася з цією маячнею, сонечко?

Ніколи не любила цього формально-порожнього звертання «сонечко», проте в його вустах воно завжди звучало тепло. Завжди, за винятком останнього. Від цього «сонечка» повіяло колючим холодом. Ніла дивилась у його очі, наповнені байдужістю, і раптом збагнула: інтересу до неї, який він так жваво проявляв, коли зустрічались, насправді не мав. Чи то не помічала цього, засліплена пристрастю? Чи ж вдало виконував роль чуйного друга і неперевершеного чоловіка, хтозна. Але… міг же подзвонити, нащо було приходити? Хотів побачити? Навіщо? Знову парадокс?..

— Денисе, ти… впевнений, що тобі цікаве моє життя? Скажи мені правду.

— Правда… А що таке «правда»? Хто це може знати достеменно? — кутики його очей, здавалось, пересмикнулись від ледь уловимої іронії.

Невже не помічала цієї іронії раніше? Чи, може, їй це видається тепер? Звісно, продемонструвати свою майстерність у промовлянні просторових словосполучень, які вправно відводять далеко вбік тему розмови і не стосуються суті, він завжди був мастак. Але невже у світлі останніх подій її життя це доречно? Невже в нього є потреба у таких вивертах? Навіщо? Нехай би й далі вважала, що ці стосунки були, мов цвітіння ехінопсиса — до запаморочення красивими й надто короткими. Невже обов’язково псувати це жорстокими реаліями?..

Окрім важливої інформації, ця зустріч принесла розчарування. Усе ж не варто зустрічатись, розірвавши стосунки, принаймні не так швидко, щоб іншими, тверезими очима не дивитись на колишнього об’єкта обожнення. Щоб мати змогу не руйнувати вщент той образ, який вималювався на початку стосунків і вознісся на п’єдестал, щоби там йому всіляко поклонятися і потім зафіксувати в пам’яті якщо не бездоганним, то принаймні непоганим. Чи, може, не варто жити такими ефемерними ілюзіями?

Навіщо ті óбрази, п’єдестали, сліпі обожнення? Це ж не життя — омана! Але… мабуть, усе-таки можна собі це дозволити хоч зрідка — ілюзії так прикрашають життя… Невже не має права на шматочок казки?..

— Так, ти правий, Денисе. Правди не відає ніхто. — Намагалася зберігати самовладання: навіщо йому знати, що вона теж знає, що насправді все було не так від самого початку? Нехай краще думає, що вона дурна. — Бувай.

— Не запросиш на каву, сонечко?

— На жаль, ні. Маю нагальні справи — ти повідомив мені справді важливі речі. Дякую, що не проігнорував їх. Щасти!

Денис стенув плечима — ні, то й ні — і подався.

Ніла забронювала квиток до Одеси й почала складати валізу. В душі раділа, що трапилась термінова нагода відвідати бабусю, якої не бачила… більше дев’яти місяців! Подумати лишень, як випала з життя через цей роман! Дідуся, якого, як виявилось, від народження звали Айдаром, уже немає кілька років. Для всіх він був Андрієм. Якби ж раніше знала історію, повідану прабабусею, то розпитала б у нього деталі їхньої подорожі в Україну і подробиці його життя — того, іншого, про яке ніхто не знав, — а так… А так лише мусить знайти сукню і якось пояснити бабусі, звідки їй про неї відомо і навіщо вона конче потрібна їй.

Набирала воду у ванну, а думками впевнено заволодів Сашко; теплий погляд його зелених очей грів душу, мовби був тут, поряд із нею… Зараз трішки розслабиться у ванній і зателефонує йому. Треба повідомити, що кілька днів її не буде в місті. Він чекатиме на неї, точно це знає…