Читати книгу - "Повернутися дощем"

«Айдару». Поки чекала на Вадима, встигла подзвонити Валі з кав’ярні та Ользі, яка також планувала передати щось їстівне бійцям. Жінки сказали, що вже чекають на них, тож можна заїхати і забрати приготоване. Настя не встигла сховати телефон, як він зателенькав. Дзвонили з незнайомого їй номеру.

— Мамо, привіт! — почула вона знайомий голос сина. — Не хвилюйся, у мене все добре, — запевнив він одразу бадьорим голосом, але їй здалося, що то напускна веселість.

— Генику, я тут мало не збожеволіла, поки дочекалася від тебе дзвінка! Чому ти дзвониш не зі свого телефону?

— Мій зламався, тому взяв у друга, — пояснив хлопець.

— Я куплю тобі новий і передам волонтерами, тільки скажи куди.

— Ні, не треба, я його віддам у ремонт, — сказав Геннадій.

— Де ти зараз? Як там у вас?

— У нас усе добре, тихо і не стріляють.

— Ти точно не під Іловайськом?

— Ні, я далеко від нього, — сказав Геннадій. — Мамо, як ти там?

— У нас все добре, не хвилюйся.

— Гаразд, я відмикаюсь, бо на цьому телефоні нема безкоштовних хвилин. Цілую тебе! Бувай!

Настя не встигла сказати, що може сама передзвонити йому, бо телефон уже запікав короткими гудками. Вона спробувала набрати номер, з якого дзвонив син, але абонент уже був поза зоною досяжності. Знову хвиля тривоги накрила Настю. Вона відчула серцем: син щось недомовляє і приховує, його голос був занадто збудженим. Від сумних думок її відволік ще один дзвінок. Телефонувала Людмила з Сум і цікавилася, чи не хоче Настя продовжити писати до газети, але жінка відповіла, що не має вільного часу.

— Людочко, зараз ми їдемо до наших хлопців, — пояснила Настя, — назбирали всього цілий мікрик.

— Можна було б написати про хлопців, як вони там, чим забезпечені, читачам дуже цікаво, — жваво почала подруга, — до того ж треба людям знати правду, щоб кожен намагався якось допомогти бійцям, підтримати їх.

— Добре, — зітхнула Настя, — я подумаю над твоєю пропозицією, але не зараз.

Під’їхав Вадим на «Форді», і вони вирушили до кав’ярні, де завантажили продукти.

— Бережіть себе, — сказала Валя, коли вийшла їх провести. — Щось у мене так тяжко на серці.

— Не каркай, а то накаркаєш, — дорікнула їй Ольга. — Усе буде добре.

— Нехай моє відчуття мене обдурить, — зітхнула Валя.

Машина вирушила, і незабаром Сєвєродонецьк залишився позаду. Настя їхала мовчки. Занепокоєння Валі, дзвінок від сина, зустріта вранці жінка — все це посіяло в її душі незрозумілу тривогу. «Не треба думати про лихо, то й не прийде воно», — вирішила Настя, намагаючись втішити себе, та марно. Щоб відволіктись від гнітючих думок, вона почала спостерігати за тим, що бачила навколо. Безлюдно і порожньо, хоча ця місцевість не була захоплена ворогом. Праворуч — поле соняхів, мирних маленьких сонечок із золотавими голівками. Їм байдуже, що гинуть люди, аби лише світило сонце, було тепло і йшли дощі. Соняшники цього року вдалися на славу: усі один в один, ніби ціла країна золотавих близнюків. Ліворуч — пшеничне поле, колосся налите, важке, вже час збирати врожай, бо аж гнеться до землі від ваги. Де господарі цього лану? Чи сєпари відібрали комбайни, чи сам фермер загинув? Ходили чутки, що більшість фермерів встигли вчасно вивезти техніку в Харківську область. Якщо так, то чому не повертаються? Якось Настя випадково почула розмову в тролейбусі, що вони бояться повертати техніку, бо сєпаратисти знову прийдуть і все відберуть. Невже колосся впаде на землю і згниє, ніколи не ставши запашним хлібом?

Вадим весь час кидав на Настю погляди і бачив її стурбованість. Він навіть запропонував зупинитися і попити з термоса кави, але Настя відмовилась, пославшись на те, що можна буде трохи перепочити в Старобільську.

— У мене в Старобільську живе далека родичка, — почав Вадим, намагаючись розважити Настю. — Іноді заїжджав навістити її — все-таки тітка.

Настя продовжувала зосереджено дивитися у вікно, але Вадим знав, що вона його слухає.

— Заїхав до неї, а у дворі сусіди жваво розмовляли, — продовжив Вадим. — Привітався, слово за слово, вона дізналася, що я їду до айдарівців, і знаєш, що мені заявила? Сказала, що я допомагаю фашистам, а вона сєпаратистка, не приховує цього, навіть пишається. Я запитав, чи знає вона, що таке сєпаратизм, то вона відповіла, що не хоче жити в Україні, їй треба Новоросія і незабаром «наші рєбята» повернуться і таких, як я, фашистів повісять.

— І ти все це проковтнув? — запитала Настя.

— Не на того напали! — посміхнувся Вадим. — Мене тітка так збісила, що я волав на всю вулицю, аж сусіди очі вирячили. «Зараз тебе зв’яжу і силоміць відвезу до „ваших рєбят“, — кричав я їй, — до того ж на шию пов’яжу синьо-жовтий шалик і подивлюся, повернешся ти назад живою чи ні».

— Не можу уявити тебе у гніві, — посміхнулася Настя, — ти завжди урівноважений і спокійний.

— Такі люди мене просто бісять! Пам’ятаю, що розповідав про те, як віджимають сєпаратисти автівки, як добивають поранених, як забирають людей і вони не повертаються, але за тітку заступилися сусіди. Я зрозумів, що гаю свій час і в їхніх головах вата,