Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

Половина міста? Сто двадцять тисяч люду в нашому місті, так що навряд чи…

— Тато розповідав мені про ваші Святоюрські ярмарки…

Немає вже тих ярмарків. Перевелися…

Отак усе може зникнути з лиця землі. Просто тому, що минув його час.

Я поглянув у просвіт між вагонами, чи ніхто цікавий не рушив сюди. «От і двірця нашого теж може колись не стати», — раптом подумалося мені… Хоча кому спаде на думку валити таке величне творіння людських рук?

Однак розмови про те, що двірець Карла Людвіга замалий для такого потужного руху між Віднем, Радивиловом і Тернополем, велися не один рік. От і чернівецький двірець збудували, щоб розвантажити цей. І хоча той був менш вишуканий, проте мав і портик, і арки, і балкончик над входом…

Поліції, мабуть, було не до нас. Поки що.

— Ти знаєш, кого всі прийшли зустрічати? — усівся біля мене на піщаному насипі Януш Губицький, начебто шляхтич з діда-прадіда, переповідаючи мені, батяру, останні вісті. — Не повіриш: болгарського князя Олександра Першого Баттенберга!

— Та йди… — «не повірив» я.

— Серйозно! Поки ми з тобою блукали лісами і болотами, заколотники-москвофіли позбавили його майна, коштів і престолу й переправили до Підволочиська, а він вислав звідти телеграму до князя Вільгельма Вюртемберзького, здається, головнокомандувача вашим гарнізоном, з проханням про допомогу. Це мені попутник мій розказав, який каретні майстерні має в Бродах. Каже, про цей день буде онукам своїм оповідати, якщо, звичайно, князь Олександр добереться сюди. Хто знає, що там у дорозі може трапитися?

— Ми з тобою знаємо, що може трапитися в дорозі…

— Хто такі ми, а хто князь Олександр!

— А хто такий князь Олександр?

— Як хто?! Я ж тобі казав, правитель Болгарії! Ага, знову іронізуєш. На відміну від нашої, його справа є справою всіх шляхетних людей! Його тітка, до речі, є мамою Олександра Третього, російського царя, а його матір’ю є донька графа Яна Гауке-Боссака, який був у тридцять першому військовим міністром уряду наших повстанців!

А моя мати була донькою личаківського чинбаря[54] і загинула від рук твого батька, начебто шляхетного чоловіка з родоводом, який сягає п’ятнадцятого століття, і тому твоя справа шляхетніша, ніж моя, так?

— Його Світлість — до речі, роздягненого — вигнали серед ночі з монаршої спальні і примусили зректися престолу. Шість днів уже, до речі, у дорозі…

Ну-от, майже про нас із тобою історія…

— Голого і босого? Навіть спіднього на ньому не зоставили?

— Я не знаю точно, Мар’яне, я тільки переповідаю тобі, що почув! Князя відправили до нас у супроводі жандармського полковника і якогось чиновника при виконанні окремих поручень — так казав бродівський каретник…

Яких поручень, я не став особливо допитуватися, прикидаючи про себе, скільки гарнізону підняв на ноги наш головнокомандувач, і як тепер пересуватися містом, запрудженим жандармами і військовими.

— А що фіакри, є вільні? — спитав я, лиш би щось спитати.

— Їх там хмара. Стривай, а ми що, візьмемо фіакр? Ти ж казав, що проїзд майже два гульдени коштує!

— Ну, ти ж квиток виклянчив, може, й у візника виклянчиш, щоб нас завіз у борг.

— Я не клянчив! Це були мама з сином, він хотів їхати сюди, а вона казала, що господарством треба займатися, а не іноземців пантрувати, як диковинних звірів…

Правильно мама казала…

— А він упирався, казав, що в справах їде! Я, наприклад, буду вік їм вдячний… Їх там, між іншим, п’ять душ у сім’ї. А цей син — єдиний годувальник.

Ну, припустимо, у мене в житті ні сім’ї не було, ні годувальників — що мені накажеш: ридати чи в долоні плескати?

— Не можна постійно про людей погано думати!

Ну, згоден, не можна, а ти чого так зденервувався?

Янек замовк і похнюпився. Та-ак.

— Неважливо, скільки коштує проїзд, — сказав я, — важливо, що ми майже добралися.

— Перстень. Я їм віддав батьківський перстень, уявляєш? Від діда-прадіда…

Мій погляд швидко знайшов просвіт між вагонами і радісно впхав себе туди.

— Чому мовчиш? Скажи: я ж тебе попереджав… треба було мені йти… поліз поперед батька в пекло… чи ще щось таке, як ти завжди говориш!

А сенс повітря стрясати? Витроплять нас за ним у мить ока. На перстенику твоєму прадідівському вибитий фамільний гербик панів Губицьких, — куди ж без нього, — а це те ж саме, що самому на себе донести. До речі, перстеник той зовсім не твій, а крадений. Усе життя твоє крадене, Януше Губицький, окрім останніх тижнів. Лише вони твої цілком і повністю. Можеш у спадок заповідати, дарувати чи продавати їх. Тільки хто ж добровільно пустить до себе в хату ті довгі дні, скроплені вином, настояним на крові.

На піщаному насипі терпеливо чекали. Просвіт більше не рятував.

— Ми спробуємо повернути твій перстень.

Я знаю, я — негідник.

— Тоді пішли! — одразу повеселів, прудко підводячись на рівні, мій попутник.

— Не так швидко, — буркнув я, вказуючи на свою праву ногу, якій ніяк не міг знайти на цьому світі зручне положення. Може, на тому світі стане їй легше? — Не вмію я з підніжок злітати…