Читати книгу - "Книга забуття"

пасків тобі всипить, тоді будеш скиглити. Бо зараз сам тебе батогом опережу, не подивлюся, що начальство…

Фурман невгаваючи бубнить, раз-у-раз сердито відкушує кінчик самокрутки й спльовує, ніби заповзявся з’їсти її, а не скурити. Наглий страх від того, що міг покалічити дитину, мов зашпори, зі словами виходить із нього.

Усі думають, що Миколка наляканий, бо заблукав, бо мало під коней не втрапив, тому й рюмсає, а йому образливо, позаяк неправда це, він намагався пояснити, але нічого з цього не вийшло: щелепа чомусь не слухалася, м’язи обличчя звело, губи заніміли, лише зуби, вицокуючи, стрибали в роті, наче він напхав за щоки повну жменю дрібних льодяників, які вільно переміщалися, вдаряючись один об одного. Невдала спроба розтлумачити присутнім, що вони помиляються, призвела тільки до посилення плачу. Хлопчик, не знайшовши розуміння, віддався своєму горю. Його план провалився: мало того, що він не дістався до мами, а ще й загубив її рукавицю — тепер мамі доведеться мерзнути в руки не тільки сьогодні, а й завтра, і після, може, навіть усю зиму. Ангел-охоронець намагався заспокоїти підопічного, адже він загубив лише одну рукавицю, тож одна рука буде захищена від холоду, цією рукою мама носитиме сумку, з якою ходить на роботу, а іншу ховатиме в кишені, однак хлопчик уже не бачив і не чув свого небесного опікуна, як не бачив і не чув усіх тих, хто були в санях. Безмежна й непроглядна, як оце засніжене поле, їдка розпука огорнула його.

— Добре, що все обійшлося, — заспокоївшись, каже дядько. Він перестає жувати цигарку, тяга поновлюється, і на знак полегшення видуває з легень сизий клуб цигаркового диму.

Справді, Миколка не замерз у полі, не втрапив під кінські копита, але не все ще владналося, ангел-охоронець уже знав це напевно. За кілька годин у хлопчика підніметься температура, посеред ночі дід привезе прим’яту зі сну фельдшерку, а ближче до ранку рушать шукати рятунку в районній лікарні. У важкій гарячці малий буде тривожно метатися, плакати й кликати маму… І тільки коли узріє свого ангела-охоронця, обличчя його засяє радістю, він повідомить крилатому дядькові, що мама не забула рукавиці, а зумисне їх залишила, бо купила собі нові, отже, не заморозила собі рук, дарма вони переживали, і за згублену рукавицю не сварила… Що буде з його підопічним далі — ангел-охоронець не відав.

Що Бог дасть — те й буде.

У приказці мовиться: якби знав, де впадеш — соломки підстелив би. Проте людський світ такий, що аби людина почувалася в безпеці, він суцільно повинен бути встеленим соломою, оскільки від самого народження й аж до смерті її на кожному кроці підстерігають різні лиха, від яких жодною соломою не убезпечишся, позаяк у ній обов’язково хтось забуде вила, відтак при першому ж падінні виявляється, що солома не тільки рятує, а й (більшою мірою) маскує можливі загрози для здоров’я та життя… Людина не спроможна передбачити всі наслідки будь-якого свого вчинку, тим паче, що комусь дано з пекла повернутися, а хтось і в раю ногу зламає; хтось постійно наражається на ризик, проте живий і здоровий, а інший намагається уникати самого натяку на небезпеку, але весь у синцях та ранах — саме про таких бідолах мовиться в прислів’ї: як не ти біду наздоженеш, то вона тебе здожене. Але, як кажуть, береженого Бог береже.

Коли хтось думає, що все залежить од випадку — він помиляється: з людиною трапляється лише те, що приготовлено їй долею. Доля людини частково формується до її народження цілими поколіннями предків. Бог карає беззаконня батьків, які зневажають його, на дітях до третього й четвертого покоління, і творить милосердя до тисячного покоління тим, хто його любить і береже заповіді. Завдання ангела-охоронця — відстежувати добрі вчинки предків підопічного, аби корегувати його долю тоді, коли в самої людини не залишається жодних аргументів на свою користь. Гріхи предків також є кому фіксувати, вони не залишаються без уваги. У лікарні пахло хлоркою.

Хлопчик важко дихав. Він начебто заснув, принаймні лежав із заплющеними очима, повіки нервово здригалися, гарячка не полишала малого. Ангел-охоронець видавався втомленим, його скоцюрблена постать, приточившись краєчку ліжка, здається, не виявляла оптимізму.

— Ти, Янеку, німб носиш, як сільський дядько кашкета, — посміюється Цезар (так він себе називає). — Погодься, що чистота образу (об-ра-зо-тво-рен-ня!), яку ти так боїшся заплямити, — це лише чергова жертва стилю.

Схоже на те, що його слова були продовженням давньої суперечки. Те, як Цезар проартикулював ключове слово видавало хоча й стримувану, але надмірну емоційність. Він упівоберта стояв біля вікна й курив чорну тоненьку (такими в столичних ресторанах димлять багаті й розбещені жіночки) цигарку, що нагадувала бікфордів шнур. Ангел-охоронець понуро глипав на свого опонента і в моменти, коли в того жарина між пальців спалахувала яскравіше, мимоволі щулився, наче перед вибухом. Цигарка невблаганно вкорочувалася.

— Ти, Янеку, ідеаліст.

Цезар видихнув під стелю клуб диму, що враз переформувався в цілий табун коників, один із яких відірвався від гурту й опустився на рівень обличчя ангела-охоронця. На відміну від інших, цей коник мав крила. Ангел мовчки відмахнувся від нього.

— Стиль, Янеку, ось — першооснова буття. Стиль визначає не тільки форму, а й зміст світобудови.

Цезар помішаний на стилі. Наприклад, нині він весь у білому. Із натяком на ретро. Зовні схожий на латиноамериканця, як їх традиційно зображають у поганих голлівудських фільмах. Ангел вважав, що Цезареві бракує смаку, але тримав цю думку при собі, аби не видавалося, наче його критика викликана бажанням поквитатися за вічні Цезареві кпини. Кпини — це також стиль Цезаря. Скільки сарказму вкладає він у це зневажливо-поблажливе прізвисько «Янеку»… Тільки ж марно, усе марно.

Ангел-охоронець зводиться. Ворушить раменами, розминаючи тіло. Цезар реагує на це, як гість, якому нагадали, що він засидівся. Майже сердито запускає щиглем недопалка крізь шибку, і той не падає на землю, описавши дугу, як це трапляється зазвичай, а летить по прямій понад верхів’ям тополі кудись у чорне небо.

— М-м-да! — звідкілясь із живота, із смердючих глибин утроби видобуває Цезар цей звук.

Із заклопотаним виразом чухає нігтем мізинця тонкого чорного вуса, потім видобуває з кишеньки старовинного золотого і сьогодні в нього все