Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

так. І ось, щоб позбутися своєї злочинної темноти, я заприсяглася завтра ж подивитися на них.

Граф де Бреоте облудно посміхнувся. По суті, він зрозумів: якщо вже дукиня досі не зуміла побачити монфорламорських вітражів, то ця мистецька виправа не могла бути обов’язковою і нагальною, на неї зважилися знічев’я, і якщо її відсували понад двадцять п’ять років, то її сміливо можна було відсунути ще на добу. Річ у тім, що дукиня захотіла проголосити в германському дусі декрет про те, що салон Сент-Еверт — це дім, куди порядні люди не вчащають, що нас туди закликають, аби похвалитися вашим ім’ям у хроніці «Ґолуа», що це дім, який накладає печать правдивої елеґантности на тих чи принаймні на ту (якщо вона буде тією єдиною), кого там не побачити. Граф де Бреоте відчував легку втіху, підсилену поетичною насолодою, знайомою всім світовцям, спостерігаючи, як дукиня Ґермантська робить речі, на які вони навряд щоб наважилися через своє нижче становище, але які викликали на їхньому обличчі усміх прикутого до землі селянина, коли той бачить, як десь там угорі проходять люди, вільні й щасливі, але ця витончена насолода, розлита на графовій фізіономії, нічого спільного не мала з палкими радощами, які одразу ж охопили пана де Фробервіля, хоча він і затаював їх у душі.

Від зусиль, які робив пан де Фробервіль, щоб інші не чули його сміху, він почервонів як рак, а проте, чергуючи свої слова зі звуками радісної гикавки, він скрикнув жалісливо: «Сердешна тітонька Сент-Еверт! Вона занедужає! Ох, бідолашна жінка, вона не побачить дукині! Який удар! Це її на той світ зажене!» — додав він, корчачись зо сміху. У своєму захваті він не міг утриматися, щоб не притупувати ногами і не затирати собі руки. Одним лише оком і куточком рота усміхаючись панові де Фробервілю, вдячна йому за намагання догодити їй, але вбита смертельною нудою, навіюваною ним, дукиня Ґермантська, зрештою, поклала його покинути. «Бачте, я мушу розпрощатися з вами, — сказала вона, підводячись із меланхолійною покорою, ніби їй було важко з ним розлучатися. Її блакитні очі просто чарували, а голос, лагідний і мелодійний, лунав так, ніби чулися скарги якоїсь чарівниці. — Базен хоче, щоб я завітала на розмову до Марі.

Справді, їй упікся пан де Фробервіль, його розпатякування про те, які беруть його завидки, що вони вирушать до Монфор-л’Аморі, хоча дукиня була певна, що він чує про ці вітражі вперше і що він ні за що в світі не пропустив би підвечірку в Сент-Еверт. «Бувайте здорові! Ми з вами тільки почали розмову, але так воно ведеться на світі: люди не бачаться, не кажуть того, що хотілося б, — зрештою життя скрізь однакове. Маймо надію, що на тому світі все буде влаштоване ліпше. Принаймні не доведеться вічно ходити з відкритою шиєю. А втім, хто його знає. Може, на великі свята треба буде витріщати свої кості й свої черви? А чом би й ні? Ось погляньте на стару Рампільйон, хіба така вже велика ріжниця між нею та скелетом у відкритій сукні? Правда, що для неї закони Бозькі й людські — адже їй не менше як сто літ. Коли я ще тільки починала виїжджати, вона вже була таким страшидлом, що я відмовлялася бити їй чолом. Враження було таке, ніби вона давним-давно померла — тільки так можна було пояснити видовисько, яке вона нам демонструє. Щось просто разюче, щось обрядове. Ми перенеслися на Кам-по-Санто!»

Дукиня покинула полковника, він кинувся наздогін:

— Мені хотілося б сказати вам два слова.

— Що ще? — пихато спитала вона, трохи роздратована.

А він, побоявшись, як би вона в останню мить не відмовилася від Монфор-л’Аморі, додав:

— Я не наважувався цього сказати, щоб не завдавати прикрощів маркізі де Сент-Еверт. Але ви до неї не збираєтеся, тож я можу сказати вам, що радий за вас, адже у неї вдома кір.

— Ой лишенько! — мовила Оріана, яка боялася хвороб. — А втім, мені це все одно — корем я перележала. А двічі на нього не хворіють.

— Це лікарі так мовлять, а я знаю людей, які віднедугували на кір чотири рази. Та хай би там як — я вас застеріг.

Що ж до самого полковника, то він пропустив би свято у Сент-Еверт, ждане вже від кількох місяців, лише тоді, якби справді слабував на цей вигаданий кір і був прикутий до ліжка. Адже його чекала втіха побачити там стількох вишуканих осіб! 1 ще більша втіха: бачити, як скиксували інші, а головне — бути в змозі ще довго хвалитися тим, з якими головатими він там спілкувався, і вболівати над допущеними ними прорахунками, які він випинав би або вигадував.

Користуючися з того, що дукиня пішла від пана де Фро-бервіля, я підвівся й собі і рушив до курильні навести довідки про Сванна. «Не вірте ані слову з того, що розповів Бабал, — сказала дукиня. — Ніколи б маленька Моле туди не поткнулася. Все це мовиться на те, щоб нас затягнути. У Сваннів ніхто не буває і ніхто їх не запрошує. Він сам це визнає: «Ми сидимо собі вдвох при коминку». Він завше говорить ми не так, як мовить про себе монарх, а маючи на увазі свою дружину, отож я не надто допитуюся. Але мені це добре відомо». У цю мить ми спіткалися з двома молодиками, які свою сліпучу, але несхожу вроду завдячували одній жінці. Були то сини маркізи де Сюржі, нової коханки дука Ґермантського. Материні досконалості лишали і в того, і в того, але в кожного інакші. Одному перейшла хвиляста і в чоловічому тілі королівська постава маркізи де Сюржі, й та сама гаряча, золотава і церковна блідість припливала до мармурових щік матері й сина, а його братові дісталися від неї грецьке чоло, бездоганний ніс, скульптурна шия, бездонні очі; утворена з різних дарів, які богиня поділила між ними, їхня двоєдина врода давала абстрактну втіху розумові, бо викликала думку, що джерело цієї краси поза ними; можна було б сказати, що головні материні принади втілилися у два різних тіла, що один син