Читати книгу - "Агатангел"

що його улюблена газета помилилася, не зміг би ніхто, хоча інформація, скажімо, про те, що газета «Ньюсвік» чи тижневик «Шпіґель» думають інакше, примусила б його на мить замислитись, а потім повернутись до обговорення фразою: «Можливо, але це не має значення». Чому саме пан Айвазовські так довіряв «Газеті виборчій», невідомо. Можливо, просто через те, що польську він знав найкраще з усіх інших іноземних мов, не рахуючи, ясна річ, російської, але хто б довіряв російській пресі.

– Канонічний флеш-моб повинен виглядати так, – продовжував висловлювати свою ідею містер Арнольд. – Цілком чужі й не знайомі одне з одним люди збираються на заклик анонімного організатора й виконують його позбавлений сенсу наказ. Наприклад, одна частина групи кричить: «Пінг!», а друга: «Понг!» Після цього вони розходяться, такі ж чужі одне одному, як і до акції. Їм не йдеться ні про вираження якихось ідей, ні про створення власного середовища, не прагнуть вони і звернути увагу громадськості на те чи інше явище. Вони просто хочуть публічно робити щось беззмістовне, і це приваблює до себе увагу публіки. Але у світі флеш-моб давно почали використовувати з рекламною і антирекламною метою. Наприклад, перед Різдвом у багатьох країнах світу організували флеш-моби на знак протесту проти масових святкових закупів подарунків. Цим було змінено одну з основних засад явища – цілковиту беззмістовність, і флеш-моб перетворився на звичайний гепенінг із конкретним посланням до публіки. Саме так я і пропоную використати його під час церемонії вручення нагород «Вітязь в тігравай шкурє», – назву містер Гомосапієнс вимовив із сильним акцентом, явно пишаючись глибиною своїх знань із давньої літератури.

Реалізувати свою ідею містер Арнольд пропонував так: група студентів (достатньо 10—20 осіб) у бутафорських тигрових мантіях із написами «Я – за справедливість» напередодні церемонії вручення «Тигиринських витязів» щодня протягом кількох годин ходить містом, зупиняється біля газетних кіосків, купує по 10 примірників КРІСа-2 і на очах у публіки демонстративно спалює газети. На думку голландця, це викличе зацікавлення читачів до чергового числа газети, а також стимулюватиме публіку активніше обговорювати акцію вручення нагород. Під час церемонії група цих же студентів вдереться в зал, де проходитиме урочистість, і подарує квіти одному з нагороджених, наприклад, панові Фіалку. А потім один із підпалювачів виголосить промову, у якій запропонує всі три нагороди віддати панові Фіалку й віднині визначати лише одного витязя. Така акція обов’язково запам’ятається і відверне увагу публіки від скандалів довкола організаторів.

Ідея містера Арнольда дуже сподобалася Засновникові. Ясна річ, бульварні газети Тигирина всі як одна виступили з критичними матеріалами про те, що це ніякий не флеш-моб, а звичайна рекламна акція. На це пан Незабудко відреагував із традиційним для нього філософським спокоєм: «Ну і хуй з ним, основне, шо работає».

Як не перетворити власну біографію на історію хвороби?

Мої батьки завжди були національно свідомими. Коли вони одружилися, я намалювала їм у подарунок великий вазонок, що стояв на підвіконні й був прикрашений чомусь новорічними іграшками, хоча одружувалися батьки влітку, це я чітко пам’ятаю. Під малюнком стоїть підпис: «Татові і мамі у день весілля. Донечка Горислава, 12 р.» Цей малюнок досі лежить в альбомі із сімейними світлинами того періоду. Не пам’ятаю, щоб у школі хтось дражнився через те, що мої батьки неодружені, хоча на той час це, ясна річ, було не прийнято. Тато з мамою вважали світські шлюбні формальності недоречними, на кілька десятиліть випереджаючи моду на подібні речі в нашому місті. Щоправда, спонукала їх до цього не солідарність із популярними тоді у Європі поглядами «дітей-квітів», вони просто хотіли взяти церковний шлюб, а на той час у Тигирині це було не так просто. Тобто потай їх, звичайно, могли повінчати, але потай вони не хотіли. Тому вирішили зачекати, доки часи зміняться, і чекати довелося дванадцять років.

Щоб повніше реалізувати свої національно свідомі настрої, мама з татом точно відтворили обряд гуцульського весілля, спеціально для цього кілька років збирали фольклорні записи по гірських селах. Скопіювали абсолютно все: одяг, послідовність страв, застільні пісні, вітання, обряди, ігри. Навіть навчилися бойківської говірки й бавили гостей дотепними діалогами, густо пересипаними «ґаздику ґречний», «встидали би ся», «ніхто вам не розказ», «най буде», «гаразду не видко», «заткала би тя лиха година». Фільмувати дійство запросили оператора телеканалу ВВС (батькові зв’язки зробили це можливим), і тепер уривки з фільму про весілля моїх батьків часто демонструють по телебаченню англійською мовою в передачах про Східну Європу.

Найбільше мене вражає у їхній біографії цей довгий дошлюбний період. І не лише тому, що він був найщасливішим. Як на мене, у ті часи це було справжнім актом громадянської мужності. Адже це зараз ніхто не цікавиться, чи є у вас та вашого партнера штамп у паспорті, а моїм батькам доводилося пояснювати його відсутність на кожному кроці, адже питанням офіційного оформлення стосунків цікавилися в готелях, на базах відпочинку, в поліклініках, закладах соціального страхування, при влаштуванні дитини в ясла, садок та школу, курси крою та шиття при будинку піонерів, навіть у ЖЕКу, а без довідки з ЖЕКу пускали тоді хіба що до громадських вбиралень.

Їх не визнавали за сім’ю навіть родичі. Лише після одруження батьків я вперше побачила обидвох своїх бабусь, дідусів і ще масу різних незнайомих людей, які досі соромилися позашлюбної онуки і яких відтепер я мала вважати найріднішими. Не можу сказати, щоб нововведення в наш побут на зразок недільних сімейних обідів із численними родичами викликали у мене захоплення, тим більше що через це ми з батьками тепер украй рідко на вихідні їздили в ліс, бо майже щотижня приїздили в гості родичі, ще рідше ходили на морозиво утрьох, бо родичі відвідували нас навіть серед тижня, ніби намагалися надолужити втрачене за 12 років розлуки.

Коли мені виповнилося 13, у мене народилася сестричка, і я вперше зрозуміла, чому це число називають «чортовою дюжиною». Малеча плакала ночами й не давала спати, мама з татом ходили роздратовані й часто не розмовляли одне з одним. Численні родичі й обидві бабусі намагалися допомогти, від чого складалося враження, ніби у нас вдома оселився мандрівний цирк. Навіть запах був подібним, бо бабця Катруся приносила із собою улюблену кицьку, а бабуня Олеся – улюбленого кота. Обидві тварини щиро ненавиділи одна одну й постійно воювали.

Ще через рік від нас пішов тато. Мама сказала мені, що він покохав іншу жінку. Зараз у них із цією жінкою п’ятеро дітей, а у мами ще двоє із другим чоловіком. Я дуже