Читати книгу - "Альпійська балада"

зачаровувало душу.. Пер нон софріре, Пер нон моріре. Іо ті пенсо, е ті амо…[47]

Хлопець, затамувавши віддих, слухав цей мелодійний відгомін іншого, незнаного світу, але дівчина раптом обірвала спів і наблизилася до нього.

— Іван! Учіль Джулія «Катуша»!

— «Катюшу»?

— Сі, «Катушу».

Ра-асцєталі явіні і груші, По-о-пілі туані надекой, —

проспівала вона, задерши голову, й він засміявся: так це було кумедно і по-дитячому невміло, хоч мотив прозвучав непогано.

— Почєму Іван смєхіо? Почєму смєхіо, скажі?

— «Расцветали яблони и груши», — виразно повторив він. — «Поплыли туманы над рекой».

Джулія з іскорками сміху в очах вислухала й закивала головою.

— Карашо. Понімаль.

Ра-а-сцвєталі явіні і груші…

— О, тепер краще, — мовив Іван ідучи. — Тільки не явіні, а яблуні, розумієш? Садок, де яблука.

— Да, понімаль.

Вона почала ретельно, мовби школярка, виводити «Катюшу», не зовсім до ладу вимовляючи слова, і від цього йому стало весело й добре з нею, наче з пустотливою, гарною, слухняною дитиною. Він ішов близенько біля неї і нишком увесь час усміхався, захоплений тихою людською красою, якої вже так давно не відчував. Незрозумілим було, чому і звідки взялась оця його лагідність — чи од високого ясного неба, чи від чарівності гір і неосяжного простору, чи від не баченого ніколи казкового багатства квіток і якихось дивовижних, змішаних в одному букеті духмяних пахощів. Щось урочисте, миле серцю витало над цими горами й лукою, навіть не вірилося, що десь є небезпека, полон і, можливо, їм загрожує переслідування; думалося: чи не привидівся йому весь минулий піврічний жах таборів з есесівцями, смертю, смородом крематоріїв, нестихаючим гавкотом вівчарок? Якщо ж усе те було насправді, то як поруч із ним могла існувати на землі ця невмируща краса природи, що за сила життя відгородила-відособила її чистоту від злочинного шаленства людей? Але та мерзота, на жаль, не примарилась, вона не була привидом — їхня розмальована смугами й нашивками одежа щомиті нагадувала про те, що було й чого вони остаточно ще не позбавилися. І тут, серед первозданної чистоти землі, цей їхній одяг здався Іванові такою нестерпною зневагою до людства, що він мерщій зірвав із себе куртку і загорнув, аби не бачити її, в шкірянку. Джулія перестала співати й, засміявшись, оглянула його трохи засмаглі, круті й дужі плечі.

— О, Ерколє — гєркулєс! Русо гєркулєс!

— Який там геркулес? Дохлятина, — скромно заперечив Іван.

— Нон, нон! Гєркулєс.

Вона жартома плеснула по голій Івановій лопатці й затисла опущену руку.

— Сілно, карашо русо. Почєму плєн шьоль?

— Ішов? Вели, то йшов.

— Надо біль фашісто! — рішуче змахнула вона маленьким кулачком у повітрі.

— Бив, поки міг. Але ось…

Піднявши лікоть, Іван обернувся до неї другим боком, і на її жвавому всміхненому личку раптом відбився жаль, навіть переляк.

— Ой, ой! Санта Марія!

— От і геркулес… — зітхнув хлопець.

— Болно? — спитала вона і ніжним дотиком обережно погладила великий широкий рубець — слід ножового багнета. Іван сміливо потер бік.

— Уже ні. Переболіло.

— Ой, ой!

— А ти не бійся, дивачко, — лагідно промовив Іван. — Ану штрикни дужче.

Дівчина ніяк не могла наважитися, тоді він, узявши пучками її тоненькі пальці, штрикнув ними в рубець. Джулія налякано ойкнула і відсахнулась. Іван ухопив її за плечі; цього короткого дотику було досить, щоб враз у душі зашумувало п’янким хмелем, але хлопець, наперекір собі, відхилився. Ні, так не можна! Що це з ним? Так не можна. Треба йти, вибратись із цього фашистського кубла — для того тікав.

— Слухай, — похмуро сказав Іван, зиркнувши на неї. — Треба… Треба негайно йти. Розумієш?

— Да, — погодилася дівчина посміхаючись і з якоюсь прихованою думкою заглянула йому в вічі.

17

Вони спустилися схилом од верхньої межі луки до її середини. Тут маки стали рідіти, поступатися місцем іншим квіткам. Майже скрізь синіли галявини буйних духмяних незабудок, гойдалися на вітрі дзвіночки, від міцних пахощів жовтої азалії паморочилось у голові. Де-не-де в гущавині квіток траплялися гравієві лисини, витикалися з трави сірі брили, коло них завжди багато було гострої щебінки, яка боляче колола підошви. Іван став обережніше ступати, приглядаючись до долу. Раптом перед ним у траві блиснула малиново-вогниста крапелька. Він схилився. Між зубчастими листочками червоніло кілька налитих соком великих суничок. Тільки-но хлопець зірвав їх, як перед очима ще замелькали червоні зірочки. Тоді він поклав шкірянку й сів. Джулія теж, радісно скрикнувши, кинулася збирати.

Суниць було сила-силенна — буйних, соковитих, майже скрізь стиглих. Хлопець і дівчина збирали їх і їли, їли, жадібно, жменями, забувши про час і обережність. Минула, певно, не одна година, сонце перекотилося на другий бік неба й прямо освітлювало долину з перелісками й порізаний кривими ущелинами Ведмежий хребет.

Обливаючись потом, Іван усе повзав у траві, коли почув ззаду кроки Джулії. Хлопець озирнувся, повернувсь і, витираючи спітніле чоло, сів. Приховуючи в променистих очах лагідну усмішку, дівчина підбігла до нього, стала навколішки і розгорнула полу своєї куртки. На густо поцяткованому суничним соком ріжку червоніла розсипчаста купка ягід.

— Бітте, русо Іван, — манірно пригостила вона.

— Та навіщо? Я вже наївся!

— Нон, нон аївся! Ессен!

Вона сипнула в