Читати книгу - "Татцельвурм. Тірольська історія"

завивання псiв, якi хоч i не знали, на що вони полюють, проте радiли такiй пригодi, перегавкуючись, мов тi вiвчарi, що переспiвувуються через гори…

Боячись за свого Флооро, я була змушена просидiти там до сутiнкiв, доки не стихли собачі голоси та вiддалений гомiн людей, котрi, на щастя, сьогоднi не натрапили на вiдбитки моїх лиж-черевиків, не вiдчули мого духу, не дiзналися про моє iснування тут, за лiсом, бiля полонини самого Альмгайста, неподалiк вiд озера, де, за легендами, у сiрiй скелi мешкав жахливий та невловний татцельвурм.

Вони пiшли, а я, та, котра завжди так насмiхалася iз життя, котра з дитинства була впевненою, що житиме на сотому поверсi одного iз модерних хмарочосiв, поверталася до своєї хатки, де, зiщулившись, без жодної мети проживав життя мiй хлопчик Флооро.

Того вечора знову купала сина, хоч вода наганяла на нього такий страх, який в менi будила думка про неспокiйний дух Марчелло, що приходив у снах i сварив мене за те, що його оголене тiло незабаром, коли танутимуть снiги, розкладатиметься, перетворюючись на гнилизну — вiчнiсть, зiткану з нiчого.

Але я мусила купати його: за допомогою води привчала хлопчика до перепадiв тепла та холоду. Бо провiвши своє життя на гiрських полонинах, де влiтку було тепло, а вночi зимно, вiн пристосувався не вiдчувати тiлом рiзницi у температурi, йому не були знайомими такi людськi хвороби як грип, кашель чи запалення. Вiн любив снiг i любив молоду траву, бо жив у гармонiї з природою.

Я купала його в гарячiй водi у довгому i холодному коридорi, а потiм ставила на пiдлогу, такого безпомiчного та нажаханого, мокрого, залишаючи бiля нього кiлька овечих шкур, аби вiн, задубiвши вiд холоду, закутувався у них. I хоча знала, що взяти до рук вiн нiчого не може, бо вони були для нього лишень переднiми лапками, котрими можна щось вигрiбати з-пiд сiна або тупати на iнших овець, коли доводиться вiдстоювати материне вим'я, проте вiрила у прихiд дня, коли Флооро збагне, що шкiрами можна накрити тiло вiд холоду, зiгрiтись. Вiрила, що зрозумiє, що його скоцюрбленi кiнцiвки — не овечi ратицi (чого вiн також не знав), а людськi пальцi, створенi для того, аби ними торкатися чи хапати.

…

Вони полювали. А вовчиця, гнаний голодом хижак, навiть не думала йти на запах м'яса до силець, у котрi мала втрапити.

Днями блукаючи горами, а вечорами повертаючись до сина, я стiльки разiв балансувала мiж смертю та життям, стiльки думала про мову та нiмоту хлопчика, що врештi менi також розхотiлося говорити. Бо я розумiла, що хоча мова i є найнезбагненнiшим досягненням людства, для мене вона стає загубленою, адже вiд цiєї зими мушу говорити зi своїми дiтьми виключно мовою серця.

I немає менi вороття, дороги назад — уздовж стiни сiрих, холодних, жорстоких i водночас прекрасних та лагiдних Альп. Уже занiмiли вибухи. Бiльше не пiдривали лавин, рятуючи вiдсталi та впертi села вiд загибелi. Заспокоївся навiсний снiг, вiдлiтаючи на хмарах у колообiг безмежжя. Пiдвечiрками добрiшало сонце. Наступного року синоптики не передбачатимуть навiсних снiгопадiв. I це добре, адже я бiльше не хотiла опинятись у серединi затяжної лавини смертi. На село насувалась передвесняна пора.

Я мовчала. Нiмувала ще й через те, що жодне слово не будило в свiдомостi мого Флооро якихось асоцiацiй. Нi, я не здалась, як дехто з хворих, не опустила рук, я просто хотiла мовчати. Бо коли говорила, мене не розумiли, не хотiли розумiти, не вiдчували вiбрацiй мого голосу. А тепер я житиму нiмо iз хлопчиком, якого жодний логопед на Землi не навчить вимовляти слово «мама».

Знахiдка

Вони таки знайшли мертве тiло старого Марчелло. Вони поспiшали, блукаючи горами, котрi, нашвидкуруч збираючи бiлизну краєвидiв, покидала зима. Селяни знали, що коли зiйдуть на село талими водами снiги, каламутячи питну воду, нi вовчицi, нi татцельвурма на вислiдкуєш, бо м'якi килими шовкових трав (тих, що ними тiрольськi дiтлахи, складаючи мiж великими пальцями рук, висвистують дивнi мелодiї, що аж птахи стурбовано озираються у пошуках небезпеки) вбиратимуть у себе слiди нiг альпiйського монстра.

Снiг уже не тримав на собi грубих черевикiв гохобердорфцiв. Вони провалювалися, вгрузали, iнколи навiть мiсили болото, що чвакало пiд невицвiлою за зиму (бо раптово замороженою) травою. Снiг зрадливо блищав на сонцi краплями поту. А на обличчях чоловiкiв весною розквiтала невимовна радiсть пережитої зими. Хоча всi добре знали: ще буде лiто i будуть обвали сiрого каменю. Та це вже не так лячно, як зсув лавини…

Шукали повсюди, натикаючись на мої слiди. Шукали завзято, не пропускаючи нi камiнчика, пiд котрим мiг би залягти грiзний у своїй жорстокостi та ще грiзнiший у невiдомостi татцельвурм. Ходили купками, не роздiляючись, нiби боялися побачити привид полонини, котрий гнатиме їх, караючи за давнi, ще з легенди, грiхи.

Стороною обходили тiльки озеро та скелю, нiби залишаючи їх на десерт, а насправдi жахаючись, адже звiдти, казали пастухи, по ночах чути розтривоженi голоси-завивання.

Шукали, аж доки не дiйшли до урвища, на краю якого ще не затяглися невiдомiстю слiди моїх лиж та старих дерев'яних санок. Аж доки не зазирнули туди, де оголеною безпораднiстю волало до них грiховне тiло Марчелло.

Котрийсь iз чоловiкiв, що кiлька рокiв тому, трусячись вiд страху та холоду (але згораючи вiд тваринної, непереборної цiкавостi), у негоду змушений був переховуватись у садибi iталiйця, упiзнав дiда. Ця пригода нагадала йому стару, як Гохобердорф, iсторiю про молодикiв, якi вiд нудьги вирiзали зi шматка дерева мстивого Альмгайста, i, поклавши його за стiл, збиткувалися з нього, аж поки третiй, наймолодший, не заступився. А тодi саме була пiзня осiнь, на дворi бушувала негода завиванням ображеного духа. I вiн без звуку ввiйшов до хати i вбив кривдникiв, зберiгши життя тiльки найменшому — пам'ять про себе, аби страшна легенда понеслася сiрою поверхнею гiр-слоненят та зеленими полонинами, аби переходила вiд ватри до ватри, наганяючи страх на вiвчарiв, змушуючи їх усе голоснiше й голоснiше виспiвувати високоголосе «Holadaittio».

Чоловiк стривожено крикнув, що то вiдьмак-Марчелло,