Читати книгу - "Скарб Солоного лиману"

234
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 35
Перейти на сторінку:
поспішають, здогадався я.

— Гайда за мною! — рвучко підхопився я і щодуху помчав за дельфінами, а за мною й мої супутники.

— Юро, — наздогнав мене Мишко, — куди це ми біжимо?

— До пузька, — відрубав я. — Він там, на краю коси.

Незабаром стежинка, якою ми бігли, стала ледь помітна, а перегодом зникла зовсім. Ніхто отутечки не ходив, бо закінчився камковий берег і почалися бур´яни.

Онде, і не так далеко, стирчав височенний червоний стовп — маяк-моргун. Отамо вже кінчалася наша коса, а ми так і не знайшли кладовища дельфінів. Може, дід Мореписець пожартував?

Раптом Пух, який біг попереду, зупинився і сторожко гавкнув. Що там? Підбігли до нього й одразу побачили зсохлі шкури дельфінів, їхні скелети. Ближче до моря лежав мертвий дельфін, який не встиг ще й висохнути. Я глянув на море, але дельфінів там уже не було. Де ж наш Пузько? Обійшли все кладовище, а свого помагача так і не знайшли. Наш слідець теж метушливо бігав уздовж берега, до всього принюхуючись. Раптом він зірвався з місця і кинувся у хащі колосняку — далеченько від берега.

— Знову бугая надибав? — занепокоївся Мишко.

— Ні. Бугаї живуть лише в очеретах.

У колосняку Пух зняв лемент.

— Мабуть, їжака надибав, — байдуже відказав Мишко. Справді, гавкун повернувся, збуджено гавкаючи, та згодом знов кинувся у ті ж зарості.

— Чого б це я репетував, — вже роздратовано мовив мій друг і неохоче пішов за своїм Пухом. І раптом:

— Юро! Давай сюди. Пузько знайшовся!

Високо піднявши хвоста, наш дельфінчик стирчав у багнюці— он аж куди зафутболив його чорноморський моцак!

Ми принесли пузька до моря і ретельно обмили. Можна було б повертатися у Тополівку. Ми й рушили було, але відразу ж зрозуміли — так нам пузька не донести. Вихід один — тягти його волоком по воді. Мотузкою прив´язали до голови дельфінчика ґумовий скрутень і, брьохаючи по воді, потягли його до Бугазу. На цей час уже заходилося на вечір, але сонце ще добряче припікало… Ми швидко стомилися, та й час було заморити черв´ячка.

Витягли пузька на берег, влаштувалися у затінку маслини і, як мартин-реготун на тюльку, жадібно накинулися на помідори, редиску, бички… Зрозуміло, не забули підгодувати й Пуха.

— Ой, як пити захотілося, а ми ж і краплини не взяли з собою! — раптом згадав Мишко.

— Вода є, та ще й холодненька…

— Де? — Мишко недовірливо глянув на мене. — Все тутечки солонюче — і повітря, і вода, і сонце…

— Гайда за мною, — бадьоро вигукнув я і побіг до горба черепашечника, вкритого соковитою травою. Там ми знайшли напівзариту діжку, ретельно прикриту фанерною накривачкою. Зверху лежав великий алюмінієвий кухоль. Зняли накривачку, і з діжки війнуло приємною прохолодою. Я набрав кухоль води. Мишко припав до нього спраглими губами і почав жадібно пити.

— Оце водиця. Холоднюча та смачна ж яка! Хто її привіз сюди, на косу, тому слід низенько вклонитися!

— Черепашкам кланяйся.

— Яким?

— Отим, на яких стоїш. Це ж вони зимою та навесні ввібрали в себе всю вологу снігів, дощу, ще й роси.

— Он воно що! А як же вода потрапляє в діжку?

— Дуже просто. У діжці немає дна. Якщо б її закопали глибше, вода вже була б солона.

— А чому? — не вгавав Мишко.

— Тому що прісна тримається на поверхні, бо легша за морську. А закопали діжку камкарі.

…Знову стягли ми в море нашого пузька. Тепер стало легше брести. Та хоч як поспішали, а дотягли його до затоки вже тоді, коли сонечко заховалося у вечірню золотаву хмарину. Не прийшли, а ледве притягли свої нещасні ноги. І все ж устигли того вечора заякорити пузька на те саме місце біля гирла.

З тиждень ми спостерігали з нашого вікмора за тим, як підростають камбалята. Вони вже не ховалися, помітивши бичка-заброду, і навіть були не від того, щоб і самим проковтнути якогось із них. У нас аж на душі полегшало. Ми ж урятували он скільки камбаляток!

Одного ранку зняли нашого пузька: він уже був непотрібний. Годі дратувати дельфінів! Помагача знову загорнули у брезентину і поклали на горище: може, ще коли згодиться!

Камбалячий вовк

Одного разу прибігли ми до нашого вікмора, щоб помилуватися врятованими камбалятами. Тепер у них немає ворогів. Живіть, ростіть собі!

Сонячне проміння добре освічувало морське дно. Перше, що ми побачили, так це зграйку тюльки. Рибчини саме снідали, ганяючись за дрібнотою — одноокими рачками-циклопами. Згодом помітили камбаляток. Одне з них влаштувалося біля ілюмінатора. Ми побачили, як воно здобуває собі їжу. От рибчина, припавши до дна, почала щосили ляпати по ньому плавцями, які оточували

1 ... 27 28 29 ... 35
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скарб Солоного лиману», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Скарб Солоного лиману"