Читати книгу - "Журавлиний крик"

нарешті стривожила і його, але хлопець не хотів у це вірити, бо вже звикся з думкою про їхню удачу і просто не мав сили згодитися з тим, що кінець буде кепський.

— Пшеничний ось ушився, — похмуро повідомив Овсєєв. — І, напевно, зробив правильно.

— Як ушився? — простодушно здивувався Глечик, звівши на бійця великі ясно-сині очі.

— А так. Махнув у тил і тепер десь в обозі онучі сушить.

Глечик похмуро змовчав, намагаючись зрозуміти таємниче зникнення Пшеничного. Як можна було покинути товаришів, взвод, утекти в тил, — цього Глечик, хоч як старався, уявити не міг. У голові поставали серйозні, на його думку, доводи проти такого вчинку — наказ комбата, який належало виконати, гнів товаришів, яким за таких умов не можна було знехтувати, довічна ганьба боягузтва, що терзала б йому душу, зрештою — такі далекі, але владні поняття, як присяга та обов’язок перед Батьківщиною.

Поки хлопець болісно роздумував, Овсєєв відійшов у траншею й пильно спостерігав за ним. Перший план порятунку провалився з самого початку, і тепер хитрий Овсєєв сушив голову, що придумати ще. Змовлятися з Глечиком, очевидно, марна справа, бо хлопець він недалекий, до того ж трохи обстрілявся, осмілів і втікати, напевно, не згодиться. Не наважуючись остаточно розкрити йому свій намір, Овсєєв подумки прикидав усе і так і сяк, поки громовий голос Карпенка знову не сколихнув увесь переїзд:

— До бою!!!

Мимоволі підкоряючись команді, Овсєєв схопився за кулемет, полохливо кинувся на своє місце Глечик, а старшина владно й суворо командував:

— Свист, на приціл — танки! Овсєєв — по піхоті! Глечик — гранати до бою! Замри! Вогонь по моїй команді!

Знову смертельна небезпека підступила до переїзду. Вдалині дорогою, що добре проглядалась, на виїзді з села, покрівлі якого ледве стирчали з-за пагорка, показалися німці. Напевно, це була велика колона, вона повільно рухалася з кількома танками в голові.

Над сірим осіннім полем, над перехрестям доріг і далеким лісом, за яким був такий знадливий для цих людей порятунок, сумною усмішкою блиснуло низьке сонце. Тільки на одну мить його ясне проміння ковзнуло по вогкій глині траншеї, сірій сивині стерні, полум’ям торкнулося рідкого пожовклого листя беріз, і ця його тиха ласка гострим болем туги пройняла людські серця. Глечик спрямував вдалину гвинтівку, обережно загнав у патронник патрон і притиснув до плеча подряпаний дерев’яний приклад. Він трохи зблід, мерзлякувато здригався і, щоб угамувати ті тривожні дрижаки, щільніше тулився до землі й міцніше стискав ложе. Карпенко випнув свою важку щелепу, наморщив низького широкого лоба. Овсєєв скривився, мов від зубного болю, і диким поглядом шастав довкола, шукаючи, напевно, порятунку. В цьому болісному напруженні незвично й дивно раптом пролунала хвацька Свистова примовка:

— Ех, ярина зелена, вище голови, братики-котики! Слухай побрехеньку.

Глечику за рогом сторожки не видно було цього трохи чудного чоловіка, проте він почув його голос і здивувався. Збентежено ворухнув бровами насуплено-заклопотаний командир, нервово повернувся до сусіда Овсєєв. А Свист, пригорнувши до боку обшитий кирзою приклад свого петеера і стежачи за ворогом, почав:

— Значить, так, братці. Сидять у тюрмі два босяки. Вибатькували урядника, от і сидять голодні й тільки про те, щоб пожерти, й думають. Каже один: «Давай, Єгоре, зробимо підкоп і втечемо». — «Давай», — згоджується Єгор. «Потім давай відіб’ємо замок і заліземо в хлібну крамницю». — «Давай», — каже Єгор. «Схопимо буханець і драла». — «Давай». — «Сховаємось десь у підворітті й по черзі: я кусь, ти кусь…» — «Ага, — облизується Єгор: — Ти кусь, і я кусь… кусь». — «Я кусь, а ти кусь-кусь! — як загорлає Пилип. — Ось тобі!» — і кулаком у пику Єгорові. Той аж завив: «Ти ж сам двічі кусь-кусь». Та й ну битися. Ускочив наглядач, розняв їх і обох у карцер — на саму воду. Отаке. Можна сміятися, — жартома підсумував Свист.

Але й цього разу ніхто не сміявся. Карпенко не спускав очей з колони, що все більшала й більшала на дорозі, вже чути було, як двигтить земля під танками, як ляскотять їхні важкі широкі траки. Піхоти, здається, було небагато — кілька машин, а далі в колоні йшли автомобілі з вантажем. Трохи не доїхавши до беріз, якраз на самому пагорку, піхота повискакувала з кузовів і відразу почала розбігатися обабіч дороги в нерівний метушливий цеп. Машини зупинились, і далі вниз рушили танки — три гуркотливі сталеві громадища.

— Вітько! — серед напливаючого густого гуркоту стривожено крикнув Карпенко. — Дивись не поспішай!

Свист не поспішав. Десь у глибині його душі тоскно занило недобре передчуття: знав боєць — починається нелегке. Та це тривало лише коротку мить. Хлопець відразу ж настроївся на звичайний хвацько-діловий лад і спостерігав за ворогом. Трохи засмучувало його те, що танки йшли в лоб. Хоч би один крутнув де вбік, підставив борт, і тоді Вітька спритно пронизав би його. Але вони сунули прямо, а біля дороги, не встигаючи за ними й відстаючи, розверталася піхота.

З середини пагорка передній танк, не зупиняючись, гримнув пострілом — над переїздом щось пирхнуло, і ззаду в полі землю сколихнув вибух. Другий снаряд ударив у залізницю перед самою траншеєю — бійців оглушило, обдало пилом, землею, кислим смородом тротилу. На колії здибилося кілька вивернутих з насипу шпал, задерся вгору зігнутий кінець перебитої рейки.

Погойдуючись на вибоїнах і поколихуючи гарматами, танки сунули в улоговину, а переїзд мовчав. Передній уже наближався до обгорілих транспортерів, досягнув їх, зіпхнув у канаву покинутий мотоцикл і трохи повернув, щоб оминути розвернуту поперек дороги машину. І тоді без команди Карпенка, але дуже вчасно, дзвінко гримнула Свистова рушниця, і танк відразу став. Ще нічого не було видно — ні диму, ні полум’я, але збоку вже відскочила кришка люка, з якого, наче таргани з щілини, висипали на дорогу чорні танкісти. Старшина дав першу чергу, і переїзд озвався хаотичним гуркотом.

Ще через хвилину весь цей похмурий осінній простір наповнився безладним жахним гримотанням. Потрапивши під кулеметний обстріл, піхота в полі залягла й відкрила по переїзду вогонь. Другий танк обережно сунув дорогою, відштовхнув убік транспортер і,