Читати книгу - "Свідків злочину не було"

відчинив дверей автобуса, щоб не вийшов Хрипливий, спокійно увійшов до будки, зняв трубку, набрав 02. Почув голос чергового, сказав:

«Міліція? Слухайте…» — і оглянувся назад.

Позаду стояв грабіжник, кривлячи тонкі губи в недобрій посмішці.

— То де твоя жінка працює? — єхидно запитав.

— На… на… — Луцик розгубився й не знав, що відповісти. На комутаторі «швидкої медичної допомоги», — спало на думку.

— «Швидкої допомоги?» — і кивнув на трубку, в якій виразно промовляв чоловічий голос: «Черговий міліції слухає. Черговий міліції…» — Що ти хотів сказати лягавим? — погрозливо запитав. Хрипливий затулив собою вихід з будки. Луцик опинився у пастці. Навколо — ні душі. У будинках за парканами не світилися вікна, навіть не гавкали собаки. Шофер одразу ж оцінив ситуацію і свою невигідну позицію, з якої вибратись міг лише з «боєм». І він першим вдарив грабіжника.

На жаль, Хрипливий був боксер. Він підсвідомо відхилився. Луцик лише чиркнув його по скроні, але злочинець заточився, чим скористався шофер, вискочив з будки і заломив йому руку за спину. Та Хрипливий різко крутнувся й штрикнув його ножем у передпліччя, потім ударив у щелепу й сонячне сплетіння. Подвійний нокаут…

Луцик опритомнів за кущем рай-дерева. Закривавлений і знеможений, ледве дошкандибав до автобуса, сів, сперся на колесо. Наче у маренні, з'явився чоловік у високих мисливських чоботях, з вудками, взяв його на руки, заніс у автобус, завів і поїхав…

— Хто ж ваш рятівник?

— Василь Воробйов, шофер з кінопрокату. — Луцик заплющив очі, мабуть, уже стомився, заворушив підмізинним пальцем правої руки. — Цією печаткою… подер йому щоку… праву… довга подряпина.

Ні Зеленяк, ні Луцик не впізнали в Кисюрі Хрипливого. Я вийшов з палати. Вирішив негайно підскочити на дачі. Подряпину на щоці Хрипливий не сховає. З тролейбуса пересів у переповнений автобус четвертого маршруту.

Приїхав на кінцеву зупинку. В галасливому гурті дачників пройшов мимо будиночка сторожа Дмитрука, який порався на городі. Крутим узвозом спустився до пляжу. На ньому переважно діти й підлітки купалися й загорали, грали у футбол. Осторонь сиділо троє картярів, ті самі, що й вчора. Але не було четвертого. Четвертого… Силкувався згадати його зовнішній вигляд, риси обличчя… Так, худорлявий, чорні світлозахисні окуляри, туристська кепочка з написом «Крим», вилицюватий…

Туристська кепочка… Невже Хрипливий, якого проґавив? Схожих кепочок сотні в одному лише місті. От родимка на лівій лопатці… Не запитав тренера Нагорняка про особливі прикмети. Родимку, безперечно, він би запам'ятав.

Щоб не привернути до себе, одягнутого, уваги, я скинув одяг і сів на камені поблизу хлопчаків-рибалок. Вирішив з півгодини почекати, може, прийде четвертий. Вітерець з лиману остуджував моє розгарячіле тіло, напарене в автобусній задусі. Розглядав малих рибалок, які часто висмикували з голубуватої води лупатих бичків, моторні човни, що перетинали ряхтливе плесо, здіймаючи хвилі, слухав голосне кигичення чайок…

Незчувся, як промайнуло тридцять хвилин. Четвертий не прийшов. Напевне, відсипався після нічної пригоди. Навідаюсь ще після полудня. До Шулешко йти ще рано. А якраз по дорозі водна станція. Треба б зустрітися з Радутним і знову поговорити про Руслана. Чомусь тренер не помітив, що хлопчик схвильований. Віталик і столяр помітили, а він — ні.

І раптом згадав: а кого вчора пограбував Хрипливий?

На водній станції нічого не змінилося.

У тінистій платановій алеї мене аж зморозило, як ото біля грубки взимку, коли відходять зашпори і тіло вкривається сиротами. У елінгу помітив столяра Микичура, що порався біля спортивних човнів. Пішов до нього. Михайло Степанович лакував днище байдарки. Навколо гостро пахло ацетоном.

— Добрий день! — > привітався до його широкої смугастої спини в тільняшці.

Він повернувся, й приязна усмішка торкнула його губи.

— Здрастуйте. Передихніть, — кивнув на колодку. — Я скоро закінчу. Чи ви не до мене?

— І до вас теж. А Радутний є?

— У тренерській кімнаті.

Я сів лицем до будинку водної станції і тому не боявся проґавити тренера, коли той вийде з приміщення,

— Ви не чули, того дня Руслан не співав пісні з кінофільму «П'ятнадцятирічний капітан»?

— Це який? Де той… Паганель-мухолов?

— Еге.

— Не чув, щоб він колись її співав. Безперечно, бо не плавав з ним на швертботі.

— Більше не крадуть якорів? — жартома запитав.

— Ох, з тим якорем… Павло купив нового, щоб з мене не вирахували. А вже приїхав Русланів батько? — в свою чергу поцікавився Микичур.

— Вернувся.

— Біда в хаті, — гірко мовив столяр.

Я ще посидів з ним кілька хвилин і пішов до приміщення водної станції. У вікні побачив Радутного. Він сидів за столом… Про що з ним говорити? Ага, про Русланів настрій. І, може, за ці дні він щось пригадав суттєве. Постукав у двері, почув «заходьте» і переступив поріг тренерської. Павло Трохимович звів голову, і на його загорілому, мужньому обличчі відбилося здивування. Міцно потис мою долоню.

— Знайшовся?

— Ні.

— А я вже… зрадів, — важко зітхнув. — Завдав мороки малий: через три дні збір, потім змагання.

— Павле Трохимовичу, згадайте, яким був Руслан на тренуванні?

— Тобто? — не зрозумів мене.

— Його настрій, — пояснив.

— Гм, я вже вам… — Тренер згорнув грубий зошит, поклав на нього широку долоню веслувальника. — Гарний мав настрій, навіть заспівав, коли відчалили: «А ну-ка песню нам пропой, веселый ветер…» Дуже любив її, особливо ці слова: «Кто привык за победу бороться». Я ще йому підспівував.

— Дивно, а мені відомо, що він прийшов пригнічений. Не помітили?

— Та ні! Це хтось вигадав, — впевнено заперечив. — Ми три години були разом. Я б помітив. Ще на набережній весело помахав мені на прощання. А втім… Ви ж знаєте, як у дітей: тут плаче, а через хвилину сміється.

Що ж, Радутний знає психіку підлітків. Він правий: у Руслана, коли сів у швертбот, настрій міг змінитись. Отож свідчення Микичура втратили