Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

які назбирали руки, і не вдасться вже її віднайти, — тому рушить звідси лише тоді, коли повністю збереться з думками.

Не раз чула, як вгорі щось вурчало. Попервах не звертала на це уваги (мало що в монтажній може вурчати, вентилятор, наприклад), але потім той звук все ж таки прокрався усередину і, очевидно, піднявся так високо, що засів у голові і нишпорить між звилинами… у-у-у…

Щоразу оте у-у-у стає голоснішим і настирливішим. Воно змушує її пам’ять посилати у піке — у вир темряви. А це такий вагомий і поки що невизначений тромб у логічній послідовності пам’яті.

— Тр-тр-треба-ба-ба, — змушували хвилі знову й знову занурюватися у вир темряви. Це так, наче вона чекає, коли з-за чорних хмар визирне сонце…

… це так, наче з-за темряви хмар має з’явитися білий птах…

А чому думається про хмари? Чому повинен з’явитися птах? Ні, краще нехай прилетить лі-так і забере мене…

Гуркіт стає нестерпним. Марта різко піднімає голову, до хрусту у шийних хребцях, і бачить, як над нею, залишаючи білу нитку за собою, пронизував голубінь лі-так.

ЛІ-ТАК! ЛІТАК…

Але ж я повинна бути ТАМ! Я була ТАМ ще зовсім недавно! Я була! Була, але…

Мозок, поворухнувшись, впевнено вмостився на своє місце, повністю відкриваючи від темряви діафрагму.

І тільки тоді спробувала стати на ноги. Різкий біль пронизав м’язи, дійшов величезними голками до п’ят, наче то не її ноги, а дерев’яні патики, забиті у тугий і вологий пісок. Лише за п’ятою спробою вдалося видобути їх на поверхню і, ставши на коліна, поволі зіп’ястися на ноги. Аби не впасти, чіплялася за повітря, шукаючи точку опори. А вона не підштовхнула її до першого кроку, а навпаки, пригнула до землі і дівчина знову опустилася на коліна. Руки безпомічні, важкі, чужі, — навіть не відчуває ліва, як міцно тримає її в обіймах масивний, холодного блиску браслет із вишкіреною пащею лева.

Завертівся, закрутився логічний клубок пам’яті!

… почула дикий, несамовитий крик приреченої на загибель людини. Тріск і вдавлюючий струмінь повітря зметав усе у суцільний направлений вир.

— Матко боска! Усі загинемо, усім нам кінець! — верещала пані. До її лементу домішувалися вигуки, крики а то й просто істеричні ридання. Голос стюардеси та команда пілота не могли перекричати вибуху людського приречення.

— Усім одягти рятівні жилети! — кричав пілот.

Усе це вже зробила Марта, лишилося тільки допомогти своєму сусідові, який, як тоді відразу відчула, занадто повільно рухався. А, може, він уже виконав усі розпорядження?

Глянула на свого попутника і від жаху, котрий межує з відчуттям побаченої поруч смерті, заклякла на місці. Гренд Доулд взагалі не рухався і навіть не реагував на загальну паніку. Синіми смужками вуст хапав повітря і закочував очі.

— Чого ви… — трясонула Марта за плече сусіда, але зупинилася на півслові.

Усе відбувалося з шаленою швидкістю, але тепер Марта прокручувала кожен кадр у пам’яті по-віль-но.

До її лівої руки потяглися кістяки. Спочатку механічно, наче команду подавав невидимий пульт управління робототехнікою, а потім швидше й швидше, переходячи в агонію, старий намагався почепити свій дивний браслет на її руку.

… вона обімліла, — поруч сидів мрець і агонізував… УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ…

Й без того спаралізована страхом, одними очима слідкувала за тим, як повернувши роззявлену пащу лева на браслеті, од чого щось тріснуло і зсередини вислизнув наконечник, схожий на надщерблене лезо ножа, старий обхопив кайданкою її руку. Металевий наконечник відразу зник, знову клацнуло (це вона не почула, а відчула) і браслет із знаком лева опинився у неї.

— … це ключ від сейфа, чуєш, яке багатство тобі дістається, землячко-о-о-о… Тусуклаїнг на півночі Суматри, «Бойд банк», сейф у формі лева. Браслет — ключ з подвійним замко-о-о-о…

БАГАТСТВО! БА ГАТ СТВО МЕНІ! ДЕ-ДЕ-ДЕ?

Тусуклаїнг, на півночі Суматри, Бойд банк…

У ті жахливі хвилини, коли навколо творилося казна-що, і думки стріляли у скроні вогнеметом в єдину мішень — аби не загинути, — їй байдуже було до браслета. Як могла, намагалася вивільнити руку з цупких обіймів, однак старий…

Земляк? ЗЕМЛЯК!

… на те не зважав, продовжував белькотіти, закінчення слів пропадали, замість них з рота з передсмертним хрипом виходили криваві бульбашки піни:

— … о-о-о-твори від зубів — перший ключ, на верхні натиснеш другим кінцем браслета, де левова паща — від-кри… потім наконечнико-о-о-… там усе твоє… І бере-жися Ероута (ім’я вимовлене швидко, майже з вигуком).

Ероут, Ероут — тепер Марта могла повторяти це ім’я скільки завгодно, зрештою, як і усе, що говорив тоді її земляк.

— … він тут, рудий, то-о-о-всти-и-и… І помолися за раба божого Григорія Делковича в Успенській церкві, як повернешся до Львова…

… за раба божого Григорія Делковича, за раба божого…

На останніх словах цупкі обійми розімкнулись, обличчя старого різко відкинулося вбік і навіки завмерло…

Чалапала берегом, йшла по гарячому піску, що аж рипів під босими ногами. Від постійного бажання закричати, покликати когось на допомогу, в горлі шкребло. Але кому крикнути? Скільки не вдивляється у далечінь, нікого не бачить. Та й набряклі, потріскані вуста навряд чи дадуть можливість ними рухнути, язик теж став неповоротким, а їй не хочеться, щоб він знову випльовував з рота пісок. Зараз би ковток води і вона змогла хоча б закричати від радості — що чудом лишилася живою.

Йде…

Одна…

Тільки тепер кожен її крок супроводжує відлунюване у мозку клац-клац, а як тільки спробує хитнути головою, то оте клац-клац таки відкриває щось у мозку і вистрілює в усі сторони голками (ба-га-ц-ц-ц-тво), шматує голодною звіриною (ска-р-р-рб), ранить зміїною трутизною (бе-ре-ж-ж-жи-с-с-ся Ероута). І нікуди