Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

поверхня наближалась із шаленою швидкістю. З кожною секундою вона трансформувалася на товстелезну скляну стіну, зіткнення з якою уже віддзвонювало у вухах Ероута розтрощеними уламками з гострими, відточеними лезами країв, крізь які живцем не пройти.

РАЗ… РАЗ-РАЗ-РАЗ-РАЗ… РАЗ-і…

Тріск і різкий крен вперед, до носової частини, означали лише одне — літак дав тріщину, або що найгірше (стовп повітря все ще гатив у спину), розколовся. Інерція самозбереження спрацювала — Ероут у нап’яленому таки рятівному жилеті подався вперед, відштовхуючи усіх і вся.

— Усім одягти рятівні жилети! — кричав пілот. — Негайно відкривайте двері і стрибайте! Спробую сісти на воду!

Пілот намагався триматися ближче до води, йому дивом вдавалося маневрувати між зеленими, густо зарослими острівцями, зіткнення з піщаним берегом яких стало б смертельним для усіх.

— Стрибайте у воду! Це — шанс…

Тендітна білява стюардеса, котра опинилася поруч і заважала Ероуту пробитися до дверей, дістала такого стусана, що відлетіла до крісла, де сидів Доулд із своєю невідступною білявою попутницею.

Метнув туди погляд і відчув, як верхня щелепа поповзла вперед. Посинілий Гренд Доулд чіпляв браслет на руку своїй сусідці і, агонізуючи, випльовував з останніх сил разом з піною якісь слова на незрозумілій мові. Не на польській!

Двері під хитанням літака могли в будь-яку мить закритись, їх могло просто заклинити. На них повис Стефан, утримуючи відчиненими. Він би сильно вдарився об металеву обшивку салону, бо його при різкому крені з боку на бік відкидало то вправо, то вліво, якби на допомогу не прийшов Майкл.

Доулд уже труп! — прострілило мозок перш, ніж Теодора Ероута хлопці виштовхнули з літака і він пірнув крізь скляну стіну величезної хвилі.

3

Повіки видавалися важкими плямами масної глинистої землі, на самій межі яких казна-звідки проріс замість він колючий терен, — бо чого ж так важко розплющити очі, хоча б привідкрити, щоб глянути, що там навколо робиться. Тоді вона пробує вирішити, чи варто дивитися на таке яскраве світло і терпіти тягар набряклих повік, чи миритися з темрявою, яка засмоктує її відразу у забуття, як тільки по очах різоне яскраве світло. До того ж синій вентилятор, що завжди включається в апаратній відеозапису, як починається колотнеча, викликана неполадками при записі чергової телепередачі, нервово бігає по колючому терні він і не дає як слід розглянути екзотичну фотошпалеру, — вона монтує передачу про бартерну торгівлю, бо польські бізнесмени конче хочуть виміняти цю екзотику на український дріт або бляху. А поруч так підступно хтось заважає зосередитись:

— Ч-ч-час-с-с-с…

Марта відчуває, що зараз зірветься на крик, якщо в кадрі не з’явиться інша фотошпалера.

Чому, чому знову апаратуру заклинило?

Від злості хочеться кулаками стусонути по тому металевому панцирі відеомагнітофона, якого заклинило на одній і тій же панорамі.

— Тр-тр-треба-ба-ба, — підливають масла у вогонь хвилі ще чийогось голосу.

Е, ні, це не робота! Вистачить тримати в кадрі крупний план океану, білого зернистого піску і отруйно-зелених пальм. Все-одно, йде суцільний брак, — за сонцем не варто було знімати, он як пече немилосердно. І скрізь пісок, повні жмені…

Ага! Вона ж збиралася гепнути по тій допотопній записувальній техніці, яка зберігається як релікт у студії і все ще працює, але у темпі древньої втомленої життям черепахи.

Пісок цівкою цідиться із занімілих долонь… на вуста, що перетворилися на важкі порепані брили, куди неповороткий язик вимелює манісінькі перлинки. Це теж пісок… Ноги загрузли досить глибоко, бо не відчувають спеки, — щойно спробувала поворушити пальцями.

— Ч-ч-час-с-с-, — чує Марта за собою і зі стогоном повертає занімілу шию.

Кроків за десять од неї б’ються вітами одна з одною дві високі пальми, заводячи свою безкінечну акапелу. Вони наче солістки велетенського хору стоять на авансцені, за якою їх подруги видаються схожими на суцільний зелений мур.

— Стоп! — спробувала крикнути і не змогла. Язик змолов лише чергову порцію піщинок і вони попадали у тріщини порепаних вуст. Вистачило якоїсь миті, щоб віднайти обрій, де вода кольору індиго сходилася з блакитним небом, і зрозуміти, що то не монтаж чергової передачі про бартерну торгівлю з наїздами відеокамери на екзотичні фотошпалери.

Зник обрій, тоненька ниточка, на яку вона намотувала свою передачу.

У ній самій щось тріснуло, — з судомлених долонь посипався пісок, колючий терен знову опустився до землі і остаточно відсік екзотичну панораму фотошпалери з її марення.

Невже я опинилася у тій фотошпалері…

Зелені солістки продовжували виводити, підкреслюючи усю невизначеність її становища:

— Ч-ч-час-с-с…

— Тр-тр-треба-ба-ба, — погоджується чергова хвиля і розбиває свою сентенцію об білу невизначеність піску.

Поволі до неї все ж таки дійшло, що то не монтаж передачі, — вона сидить на невідомому березі, невідомо де, і невідомо, хто ще є поруч. Від усвідомлення того, що зрозуміла це, Марта болісно скривила у посмішці непіддатливі солончаки вуст.

Слава Богу, що палаюче сонце не позбавило мозок здорового глузду. Зараз конче треба розставити все у логічній, значить, часовій послідовності. Але я так втомилася. Відпочити б трохи і тоді вже, тоді…

Ну, а те, що її не повинно було бути тут, це точно. Це була остання ниточка, яка тріснула у мозку і огорнула всю невизначеністю, або, як сказав би учасник телепередачі про бартерну торгівлю фотошпалерами, кольоровою палітрою, яка зветься темрявою…

Не треба було вже ніяких підказок. Марта знала, що втратила час через те, що пам’ять якось помаленьку до неї поверталася. Саме через те вона не сходила з місця, боячись, очевидно, що пам’ять не посунеться за нею, а залишиться під двома великими купками зернистого білого піску,