Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

— Ми також так думали, — похмуро сказала Маленька лілова туманність. — Ваш всесвіт розширюється, так?

— Астрономи стверджують, що так, але я ніколи не розумів, куди він має розширюватись, — відказав я, — Може, все ж налити коньяку?

— Наш всесвіт зменшується, — промовила Маленька лілова туманність.

— То наш розширюється за рахунок вашого? — запитав я, налив коньяк у дві склянки і поставив одну до крісла для відвідувачів. Маленька лілова туманність розстелилась біля склянки, відпливла назад до крісла і стала блідо-зеленою. Склянка була порожня.

— Не знаю, — сказала вона.

— То ви не все знаєте? — здивувався я.

— Ради бога! — вигукнула Маленька лілова туманність. — Великі зелені туманності, вони хотіли знати все. Хіба я не маленька і не лілова?

— Саме зараз ви напрочуд зелені, — сказав я.

— Це від коньяку, — сказала Маленька лілова туманність і почала обертатися навколо самої себе, поки знов не стала ліловою. — Як ви не падаєте, коли п’єте його?

— Така вже в мене професія, — відповів я. — Так що ж було з великими зеленими туманностями?

— Через те, що вони хотіли все знати, вони росли і росли, — сказала Маленька лілова туманність. — І чим більшими вони ставали, тим більше виявлялося речей, про які вони нічого не знали. Врешті-решт вони стали такими великими, що навіть про себе не все знали, а коли перші з них стали завбільшки, як двісті ваших галактик, вони розвалилися.

— І з того часу ваш всесвіт зменшується? — запитав я.

— Не тільки це, — відповіла Маленька лілова туманність. — У деяких місцях час іде назад, тобто звільнюється.

— А ви збираєте і розподіляєте його у нас?

— Все одно ви — єдині розумні істоти у вашому всесвіті, — пояснила Маленька лілова туманність. — Але коли вам холодно, ви ж не збираєте тепло, що летить у просторі, а палите вугілля. Ми розпорошуємо зірки.

— І скільки днів дає одна зірка? — спитав я.

— Ви маєте на увазі, скільки зірок дають один день? — перепитала Маленька лілова туманність. — Я гадаю, пара сотень. До речі, день розраховано лише на одну особу, але ми втиснемо його між двадцять чотирма і нуль годинами так, що ваша подруга і не помітить вашої відсутності.

Я вилив свій коньяк назад у пляшку і сказав:

— Певне, у вас є ще якісь тут справи.

— Ви не хочете дня? — здивувалась Маленька лілова туманність.

— Ні, якщо для цього розпорошуються зірки, — сказав я. — Тоді ваш всесвіт скоріше буде зменшуватись, а наш — скоріше розширятись, і ми витрачатимемо більше часу і скоріше будемо старіти.

— Не думала, що поети такі церемонні, — сказала Маленька лілова туманність. — Адже зірки однаково вже розпилено. Часом не знаєте, коли ваш друг Баст-Зейдель приземляється в Китаї?

— Мабуть, години за дві, — відповів я. — Там якраз буде північ.

— Тоді на все добре, — сказала Маленька лілова туманність із саксонським акцентом, зробилася дуже тонкою і зникла.

О пів на третю прийшла з роботи Констанца. Ми їли печеню з яловичини з червонокачанною капустою, запиваючи червоним вином.

— Маленька лілова туманність була? — спитала Констанца.

— Була, — відповів я, — але я не взяв день, тому що мені довелося б провести його без тебе.

— Ти занадто делікатний, — сказала Констанца, обнявши і поцілувавши мене.

Цієї миті задзвонив телефон.

— Візьми трубку, — сказав я, ідучи до кухні за десертом.

Коли я повернувся, Констанца сиділа долі і сіпала себе за вухо.

— Дзвонив директор електростанції, — сказала вона. — Страшенно кричав. Він тільки повитирав якісь зниклі кіловати зі своїх книжок, а вони знову з’явились.

— Я думав, він пожалкував, що подарував тебе сьогодні вранці мені замість ангорської кішки, — сказав я.

— Нечувано! — вигукнула Констанца. — Якби ще не було смородинового желе з ванільною підливою, я б відразу пішла від тебе. Прочитаємо телеграму?

— Я й не знав, що у скриньці лежить телеграма, — здивувався я.

— Її адресовано нам обом, — сказала Констанца. — Боюсь, якась неприємна звістка.

Вона витягла з кишені телеграму і заплющила очі, я обняв її, поцілував, і ми разом прочитали: «Спасибі за день. Щастя вам. Ваш Баст-Зейдель. Пекін, аеропорт».

Ерік Сімон [6]
ЗА ДВАНАДЦЯТЬ ПАРСЕКІВ ВІД ДЗІРРИ
Оповідання

Невідомо, чи пощастить нам знайти в космосі інших розумних істот. Однак, якби навіть припустити, що ми ввійдемо з ними в контакт і що вони подібні до людей, — обидва припущення дуже сумнівні, — то ймовірність того, що вони перебувають на високому рівні розвитку (як це часто зображається в науково-фантастичних творах), зовсім мала: адже понад 99 % історії людства припадає на кам’яну добу. Людиноподібні істоти, яких космонавти, може, виявлять на інших планетах, напевно, житимуть в умовах первісного суспільства. Але що до того письменникам-фантастам?! На жаль, вони не завжди дбають про правдоподібність.

Ось уже дві години вони блукали темної ночі на чужій планеті, захищені від отруйної для них атмосфери багатошаровою тканиною своїх скафандрів. Десь там позаду в темряві лежав їхній космічний корабель — жалюгідна подоба могутньої машини, якою він був до падіння, тепер лише купа мертвого металу, що ніколи не зможе літати, і могила чотирьох таких же, як Таар і Ліар, істот.

Вони йшли один за одним по дикій місцевості з дивними стовпами, які стояли сторч і були, мабуть, рослинами, тому що на висоті ці недоладні стовпи розгалужувалися й утворювали щільний дах, крізь який тільки подекуди проникало світло зірок і великого жовто-білого місяця. Так дибали вони навпомацки, зв’язані