Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

чи не бачив хто. Ні, товариші про щось захоплено розмовляють. Він підліз ближче до ямки і розширив отвір під каменем. Очі його заблищали — в ямці була ціла купа горіхів. Забувши про товаришів, про все на світі, Саркіс почав швидко напихати кишені горіхами. Потім узяв камінь і знову акуратно затулив хід, щоб білка не помітила крадіжки і не перенесла горіхи в інше місце.

Оглядаючись на всі боки, Саркіс пішов у кущі, що розрослися серед уламків скель.

— Куди ти, Саркіс? — крикнув Ашот.

— Хочу подивитись, чи нема там шипшини, — з незвичайною для нього люб’язністю відповів той.

— Може, і я піду, Ашот, пошукаю шипшини? — піднявся з місця Асо.

Ашот дозволив, і всі знову розбрелися шукати їжу. Декому вдалося знайти кілька пригорщ терну і дикого жостеру. Вони все сховали в кишені, щоб увечері розділити між товаришами.

А Саркіс, причаївшись у кущах за виступом скелі, похапцем їв смачні, жирні горіхи. І чим більше він їв, тим більше прокидалась у ньому жадібність. Одне тільки заважало йому: поблизу нишпорив у кущах Асо…

— Саркіс! — гукнув раптом Асо. — Я шипшину знайшов! Іди сюди, нарвемо!

Саркіс мовчав і тільки злився: перед ним сидів Бойнах, який, почувши голос свого хазяїна, міг виказати його. Але собака, здавалося, завмер з голоду і дивився Саркісові прямо в рот. «Чи не підведе, негідник? Добре, що розмовляти не вміє, але може гавкнути…» І чи то засоромившись голодного собаки, чи побоявшись, що Асо помітить їх, Саркіс ліг на скелю животом вниз і, охоплений якимсь тваринним інстинктом, квапливо лущив тоненьку шкаралупу горіхів.

Розділ п’ятнадцятий

Про те, як треба направити на людину дзеркало, щоб вона побачила своє обличчя

Минуло ще два дні, таких важких, що юні мандрівники втратили будь-яку надію. Цілими днями кружляли вони знесилені, з важкими палицями і камінням по скелях Барсової ущелини, заглядали у всі тріщини, але не могли знайти нічого, крім зморщених сухих ягід.

— Хлопці, їжте все, що трапиться, аби було м’якше від каменя, — підбадьорював товаришів Гагік. — Все буде гаразд!..

Але що ж «м’якше від каменя» можна знайти в Барсовій ущелині? Очерет, який росте поряд з вербами? Що зробиш? Куштували й очерет — з’їли його солодкувате коріння. Знайшли в землі і з’їли корінці різних рослин. Проте дуже скоро пожалкували. У Шушик почала паморочитись голова, потемніло в очах. Дівчина хиталася, мов п’яна.

— Ахчі, що ти з’їла? Чи, може, збожеволіла від страху?

Ашот, намагаючись повернути Шушик до нормального стану, трусив її за плечі.

— Ось наслідки твоїх вигадок! — вколов Ашота Саркіс. Він не шукав з товаришами коріння і не їв його, але — дивна справа! — стаз жвавіший і, здавалося, навіть здоровіший.

— Не каркай! — з досадою обірвав його Ашот.

Гагік знову спустився в балку і скоро повернувся з якимись корінцями.

— Не бійтесь, Шушик наїлась бангі[12], — сказав він, показуючи принесене коріння.

— Бангі?

Всі полегшено зітхнули. В Айгедзопі кожен знає, що коріння й насіння рослини бангі викликають сп’яніння, а часом навіть легке запаморочення, напівзабуття; але такий стан швидко минає…

— А все через тебе! — докоряв Гягіку Ашот. — Радив їсти все, що м’якше від каміння. Прошу віднині помилкових лозунгів не виголошувати!

— Так, моє гасло себе не виправдало, — пожартував Гагік. — Треба його змінити: «їж усе корисне, що м’якше від каміння!»

Далі всі йшли мовчки. Надвечір повернулись у печеру. Шушик лягла біля вогнища і, укрившись курткою Асо, незабаром задрімала. Скоро вона прокинулась, протерла очі і, сівши на постіль, запитала сонним голосом:

— Ми все ще в ущелині? Значить, помремо?.. — І голосно заплакала.

— Шушик, не треба… — бурмотів Ашот.

Дівчина засоромилася свого вчинку, поволі витерла очі. Настрій у хлопців зіпсувався. І справді: смерть уже кілька разів стояла на порозі печери! Всі так схудли і знесилились, що важко було збирати навіть хмиз для вогнища. Коли ж не буде вогню, холодна печера стане свідком їх загибелі. Це розуміли всі…

Асо хотілося підбадьорити товаришів, підтримати їхні сили, але що він міг зробити?.. Соромлячись і червоніючи, він розповів народну курдську казку, потім заграв на сопілці й заспівав, на якусь хвилину перенісши жителів печери на смарагдові схили Малого Кавказу. А коли й це вичерпалось, як завжди, постелив аба і, витрушуючи на нього все, що було в кишенях, сказав:

— Цього разу треба ділити на шість частин… Дамо й Бойнаху.

— З’їсть? — запитав Ашот, з недовір’ям поглядаючи на зів’ялі ягоди дикого терну.

— А що йому лишається? Доведеться їсти. Я йому вже дав для проби кілька штук.

Бойнах дістав свою частку і справді накинувся на ягоди, хрумтячи кісточками, хоч ніколи раніше їх і не нюхав.

— Бачили? Собака розумніша за нас. Треба розкушувати кісточки. Їжте, хлопці, я відповідаю, — заохочував товаришів Гагік.

Скінчивши свою частку, Бойнах почав скавчати й метляти хвостом, випрошуючи в хазяїна ще ягід: бідолашний пес був дуже голодний.

— Нема, любий, нема, — сказав собаці молодий пастух і, обнявши свого кошлатого друга за шию, відвернувся, щоб ніхто не помітив його сліз.

Хлопці розуміли почуття Асо. Вони знали, що для пастуха собака — дуже близька істота, мов брат.

I Бойнах теж, здавалося, все зрозумів. Він притулився до ніг Асо і ніжно лизав