Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

його руку, наче просив пробачення, що завдав йому клопоту… Почувши якийсь легкий тріск, собака раптом насторожився, підхопився, підбіг до Саркіса і, обнюхавши його кишені, почав сердито гавкати. Бойнах дивився на хлопця таким ясним поглядом, ніби хотів сказати: «Ану, достань з кишені їжу, а то я тебе розірву».

— Чого він хоче? — запитав Ашот.

Саркіс зніяковіло промовчав. Посовався на місці, аж зблід.

— Геть! — крикнув він на собаку.

Але Бойнах не вгамовувався.

— Чого йому треба? — запитав уже Гагік.

— Чого? Хіба ти не догадуєшся? — пробурмотів Асо.

І Ашот зрозумів. Він підхопився з місця і підбіг до Саркіса.

— Ану, виверни кишені! — Прокричав він, з ненавистю дивлячись на бліде, перекошене обличчя винного.

Але Гагік випередив його, поліз в кишеню до Саркіса і витяг звідти жменю горіхів.

— Яке ви маєте право?.. Я знайшов… Хай кожний про себе…

— Он як? — обурливо спитав Ашот. — А з чийого дозволу і з якою совістю ти їси те, що приносить квола дівчина, що приносить Асо, що приносимо ми з Гагіком?.. — І він з розмаху вдарив Саркіса по щоці.

Шушик скрикнула. Асо відвернувся — його здивувала ця сцена. Навіть Гагік і той не знав, який висновок зробити з того, що сталося, — жартом тут не відбудешся…

На обличчі Саркіса застигла якась дивна крива посмішка. Віл нього хлопець здавався жалюгідним.

Ашот зблід від гніву і тремтів усім тілом. Та й як могло бути інакше? Ашот все своє коротке життя дотримувався принципу: те, що ти здобув у полі, розділи з товаришем. Скільки, скільки разів на його очах батько без будь-якого жалю, навпаки, з почуттям задоволення ділився з товаришами м’ясом убитої ним дичини. Завжди справедливо. А хлопець знав, як важко діставалася батькові здобич, як довго доводилось вистежувати її, як важко було на власних плечах тягти з крутих гір… І все ж ділив порівну. Таким був давно встановлений звичай, цього вимагало почуття товариськості, людяності. А цей егоїст, маючи повні кишені горіхів, простигав руку за мізерною жменькою ягід, що їх могли б з’їсти голодні товариші…

Все це промайнуло в думках Ашота, і він не пошкодував, що дав Саркісу ляпаса… Але…

— Ну, що тепер з тобою робити? — глухо запитав він. все ще стоячи проти Саркіса.

Той задирливо посміхнувся:

— Хіба я вкрав, чи що? Підожди, Ашот, вийдемо звідси…

— Ще й загрожує! Яка підлість!

— Мені, може, й казати не треба, але я скажу. — сором’язливо вставив слово Асо і повернувся до Саркіca: — Ти нас від себе не відокремлюй… Курди кажуть: вівця, що відбилась від отари, — здобич вовка…

Саркіс тільки глянув на Асо і грубо кинув іншим:

— На мою працю завидуєте? Скрутно довелося? Хай кожний про себе подбає!..

— Ах, так… Гаразд!

Подумавши і щось вирішивши, Ашот звелів Саркісу:

— Там під горіхом я приготував дрова для вогнища. Принеси їх зараз же!

— Чому саме я?

— Тому, що твоя черга. Іди, а то викинемо. Надворі залишишся ночувати.

Загроза вплинула.

— Що ж, я сам піду? — принижено, похнюпивши голову, запитав він.

— Асо, вийди з Бойнахом надвір, щоб героєві не було страшно.

Проковтнувши образу, Саркіс пішов, а Ашот сказав:

— Дрова — це тільки привід. Нам треба вирішити, як бути з ним.

— Ти дуже суворий і грубий, Ашот, — м’яко зауважила Шушик. — Так людину не виправиш. Образа примусить його тільки робити нам на зло, і він стане ще гіршим.

— А ти, Гагік, що скажеш?

— Я? Я скажу так, як мій дід каже: горбатого могила виправить…

— Отже, все так і залишимо? Не спробуємо вплинути на нього? — нервував Ашот.

— Вплинути? Але як? — подивився на всіх ясними очима Гагік. — Дід мій, усі знають, дуже любить примовки. Він часто говорив: «Посадили вовченя вчити грамоту: скажи «к», а він — «коза»; скажи «я», а він — «ягня». Не варто з ним панькатись, ось що я вам скажу.

— Ні, варто! — заперечив Ашот. — Він повинен або залишитись тут, або вийти з цієї ущелини людиною. Кажеш — вовченя? Значить, треба обламати йому ікла. Ти наводиш дідові приказки… А мій батько каже, що часник треба товкти там, де й цибулю. Не захоче добром, примусимо.

Ашот розпалився і за звичкою вже виголошував цілу промову. Він говорив, що такі люди не помічають своїх хиб, що Саркіс над усе ставить свого батька, який далеко не завжди робить добрі справи і сина балує. Треба щоб Саркіс це зрозумів. Тільки тоді можна буде допомогти йому виправитися.

— Це моя пропозиція. Можливо, педагоги вирішили б інакше, але я певний, що така людина, коли з нею м’яко поводитись, і на голову сяде, — закінчив Ашот.

— Думка твоя хороша, та, на жаль, довга, — глузливо зауважив Гагік.

— Ти що, кожне моє слово будеш зважувати і критикувати?

— Авжеж, буду. Давай, Ашот, поговоримо по-хорошому. Чому ти завжди такі сухі лекції читаєш?.. Жаль мені тебе…

Ашот на мить скам’янів, крадькома глянув на Шушик. Несподіваний докір Гагіка дуже засоромив його.

— А хіба керівник не повинен висловлювати свої думки?

Гагік спокійно посміхався і мовчав, йому подобалось, коли від його слів Ашот втрачав рівновагу, особливо, коли нагадував, що він керівник. Хлопцеві хотілося ще вколоти Ашота, але, глянувши на Шушик, він стримався.

Ашот знову