Читати книгу - "Смерть у Києві"

мертве світло місяця й задимлене вогнище посеред полинної рівнини.

Зрання Ізяслав звелів поставити перед собою карликів Льопа й Шльопа. їх возили за ним усюди з того часу, як воєвода Іван Войтишич подарував карликів князеві, за своїм звичаєм кленучи все на світі й заприсягаючись, що відриває шматок власного серця для улюбленого князя. Карликів возили в двох клітках, зроблених з міцного дубового пакілля, і хоч обидва вони були однакові на зріст — не більші за лікоть звичайного чоловіка, клітки навмисно були зроблені неоднакові. У Льопа більша, у Шльопа майже вдвічі менша. Цим підтримувалася вічна ворожнеча між карликами. Бо Шльоп заздрив Льопові, вважаючи, що має право на таку саму клітку, як і той. А Льоп жив у вічнім страху, що Шльопові справді вдасться або ж відібрати його клітку, або домогтися собі такої самої завбільшки, отже, зрівнятися з ним, Льопом, на що Шльоп через свою убогість і мізерну душу не мав ніяких підстав.

Тож коли їх випускали з кліток і ставили перед очі князеві, карлики вмить зчіплялися між собою, валили один одного в багнюку, билися до крові, до знесилення й розпуки, аж поки Ізяслав, доволі натішившись, махав рукою, щоб Льопа і Шльопа знову вкинули кожного в його дубовий дім і везли далі за князівським походом.

Сказано вже, що сьогодні вранці Ізяслав до сніданку звелів показати карликів, їх витрусили з кліток просто перед князівським шатром. Поли шатра були розсунуті, і під прихистком сіли снідати разом з Ізяславом його брати Ростислав і Володимир; один прибув з дружиною з Смоленська, другий — з Києва. Були там ще тисяцькі Лазар і Рагуйло з Києва, а також Іванко — від князя В'ячеслава, який зі страху перед своїм могутнім племінником посилав йому воїв щоразу, як Ізяслав того вимагав.

Дощ не переставав цілу ніч, він не дав догоріти як слід Бохмачеві, і князь Ізяслав не приховував свого невдоволення, не тішився він і бадьорою готовністю своїх братів і тисяцьких вести дружини далі, аж до самого Чернігова, щоб остаточно розгромити Ольговичів, покарати їх за все зле, що вони вдіяли вже і намірялися вчинити великому князеві київському.

Тому й захотілося Ізяславові розважитися трохи биятикою карликів.

Льоп і Шльоп, витрушені з кліток просто на зелену луку, відразу кинулися один на одного і на втіху князям та дружинникам взялися до свого звичного діла з таким завзяттям, що вмить змісили собі під ногами траву, а тоді, мовби ждучи, поки під ногами зачавкотить грязюка, стали валити один одного в багновисько, качалися в ньому, неначе дикі кнурці, постогнували й похекували, підвивали й кляли, скреготали зубами, шморгали носами, плакали від злості, що жодному не дано втоптати в болото супротивника так, щоб той уже й не підвівся і не зворухнувся. Сумне й ганебне для людської натури видовище являли ці два недоростки, яким відміряно було так скупо тіла, зате щедро наділено їхні душі злістю, заздрощами і нікчемністю. Таких би пожаліти або хоч не помічати їхньої убогості, а не виставляти на глум, та ще й перед очі можних всього світу. Та що подієш, коли роблено це за велінням самого великого князя київського, який хотів бодай трохи розважитися, бо ж не знав ніяких радощів у житті відтоді, як кинувся здобувати собі стіл спершу переяславський, а потім київський. Походи, походи, походи…

І поки карлики били один одного до крові й затоптували в багнюку, між князями та їхніми воєводами мовилося знов про походи. Молодий Володимир хвалився, як зумів вивести з Києва, збунтованого й дико непокірливого, не тільки своїх дружинників, але ще й багатьох охочих, а Ростислав похвалявся, як швидко й уміло обпалили його дружинники Любеч, пливучи з Смоленська по Дніпру на підмогу Ізяславу. Ростислав те тільки й знав, що припливав з Смоленська на поміч своєму здобичливішому, ніж сам він, братові і щоразу палив Любеч.

— Дивно, брате, що ти палиш-палиш цей Любеч, а він не згорає, — зауважив Ізяслав півжартом.

— Сам дивуюся щоразу! — скинув брови Ростислав, зовні дуже схожий на брата, з тою лиш відмінністю, що очі мав здорові й не потребував, виходить, лікувати їх спогляданням на пожежі, хоча в пожежах кохався не менше за Ізяслава.

— Ото вже доведеться київській дружині добратися до того Любеча, — сказав тисяцький Лазар. — Вже ми як спалимо, то ніхто так не спалить.

— А ніхто, — докинув і Рагуйло.

Тисяцький князя В'ячеслава Іванко мовчки кутуляв собі твердий шматок м'яса і в розмову не встрявав. Був старий, як і його князь, може, й покірливості навчився в князя В'ячеслава. Власне, покірливості могли навчити його й оці два старші Мстиславичі, рідкісно зухвалі й непоштиві щодо всього роду Мономахового. Торік, коли в Києві помер великий князь Всеволод Ольгович, В'ячеслав, зрадівши кінцю Ольговичів і вважаючи, що він тепер серед Мономаховичів старший, кинувся займати свої колишні городи на Волині, в Турово-Пінській волості. Та Ізяслав швидко нагадав своєму стриєві про себе. Послав на В'ячеслава свого брата Ростислава, той повідбирав усі городи, намісників В'ячеславових позаковував у залізо, зайняв навіть Туров, де закуто було в залізо тисяцького Іванка, і тільки щире каяття старого князя допомогло йому трохи зласкавити крутого племінника.

І ось тепер Іванко, якого Ростислав заковував торік у залізо, сидів з князем за трапезою, ще й мав змогу втішатися суто князівською розвагою, дивлячись, як б'ються до крові, до напівпритомності два жалюгідні карлики, його душа старого воїна повнилась гнівом і погордою до цих Мстиславовичів, але сказати про те не смів.

Ізяслав помітив мовчанку тисяцького, але не став прискіпуватися до старого воїна, який щосили вдавав, що ніяк не розжує твердого шматка. Князь був чоловік розумний і знався на обходженні з людьми, а що не звик гамувати в собі невдоволення, то зиркнув туди-сюди своїми ще більше роз'ятреними від споглядання пожеж очима і з подивом відзначив, що за трапезою немає священика.

— Де ж отець Іоанн? — спитав Ізяслав свого стольника Держила, чорнобородого, червонопикого, немов половець після просяного пива, чоловіка. — Чом не поблагословив трапезу? Чи, може, трутизну зготував для свого князя?

— Гріх таке мовити, князю! — захрестився Держило. — Та ми ж для тебе… Життя власного не…

— Пожартував, пожартував, — благодушно мовив Ізяслав. — А все ж без отця Іоанна не звик я трапезувати. Чом би це він? Вже й митрополита я свого, руського настановив. Тепер малися б бути вдячні своєму князеві й слухняні…

— А митрополит Климент уже й супроти тебе пише послання, — гнівливо мовив Ростислав. — Докоряє тобі за твої походи, за