Читати книгу - "Слово після страти"

class="book">— Виконуватиму будь-яку роботу, аби тільки годували.

Вийнявши з рота сигарету, Краус сказав:

— А ти мастак розповідати казочки. Невже гадаєш, що в гестапо сидять простаки, які можуть повірити в цю байку? Давай говорити по-діловому. Я пропоную тобі великі гроші і розкішне життя, де захочеш: у Німеччині, у Польщі, навіть у Росії. Житимеш, як у бога за пазухою. Перша-ліпша красуня буде твоєю, досить тобі ворухнути пальцем. Ти вже мав справи з дівчатами?

— Ні,— чистосердечно зізнався я.

Дівиця, що записувала мої свідчення, пирснула. Краус суворо подивився на неї, вона враз осіклася.

— Скільки тобі років? Сімнадцять? — спитав наче між іншим Краус. Мене вразило, що він точно вгадав мій вік.

— П’ятнадцять,— відповів я.

— Мабуть, трохи більше, та це не має істотного значення. Я хочу, щоб ти зрозумів мене. Ти станеш багатим. Дівчата, ресторани, вино, веселе, безтурботне життя... Такому сам чорт позаздрить. Ми щедро винагороджуємо тих, хто чистосердечно зізнається. Од тебе вимагається дуже мало: скажи, хто і з якою метою послав тебе на об’єкт «ікс»? Я розумію, що ти по дурості влип у цю історію. Захотілося пограти в героя. Ну що ж, хто в молодості не помилявся...

Слідчий говорив довго і, як здалося мені, щиро.

— Ти ж іще не жив на світі, а доведеться йти на шибеницю. Та перш ніж повісити, тебе катуватимуть. Усе залежить від тебе. Іди відпочинь і гарненько подумай. Згоден?

— Згоден,— відповів я механічно.

— От і чудово. Одведіть! — кинув він конвоїру.—Та поводьтеся з ним по-людськи!

У камері мені з думки не сходив Краус. Дивувала його багатослівність і сама манера вести допит. Досі усі слідчі, з якими мені доводилося мати справу, допитували за певним шаблоном, очевидно, керуючись відповідною інструкцією і детально розробленим типовим набором запитань. Я знав ці запитання напам’ять, як вірш.

Краус відкинув цей шаблон. Він вивчав мене, не поспішаючи з допитом. Хто він? Досвідчений криміналіст-психолог чи самовпевнений солдафон? Найбільше я боявся тортур. Від самої думки про них холонуло всередині.

За пару годин мене знову повели до Крауса.

— Ну, як настрій, Ваню? — приязно спитав він. Та цього разу Краус уже дивився на мене хижим поглядом своїх холодних риб’ячих очей.

— Який може бути настрій? — відповів я.— Все тіло болить, а в камері немає навіть нар, доводиться лежати на цементній підлозі. Хіба я злочинець чи злодій?

Краус усміхнувся загадковою посмішкою, але не сказав нічого. Мене вражала и ньому різниця між м’яким приємним голосом і жорстоким поглядом мінливих очей. Здавалося, голос належав одній людині, а очі — зовсім іншій. Слід віддати належне Краусові— він виявився справжнім майстром своєї професії. В цьому я незабаром переконався.

Докуривши сигарету, Краус натиснув кнопку. Відчинилися двері, і на порозі у супроводі двох конвоїрів з’явився в’язень. Вигляд у нього був жахливий. Обличчя й голова — суцільна рана. Одне око зовсім запухло. Руки скручені назад. Гімнастерка й галіфе звисали брудним, закривавленим лахміттям.

— А-а, комісар! Привіт, друже! — весело зустрів його Краус. Так зустрічають доброго знайомого.— Ну, як настрій? Говорити будеш чи знову гратимемо в мовчанку?

В’язень мовчав. У цьому мовчанні було щось моторошне. Здавалося, я фізично відчував ту величезну ненависть і презирство, які сочилися з кожної клітини цієї закатованої, але не зламаної людини.

— Хочеш, щоб тебе трохи полоскотали?.. Ну що ж, ми люди не горді. Займіться ним, Курт! — наказав Краус.

Комісара повели в другу кімнату, що правила, як видно, за катівню.

— Ходімо, Ваню, подивимося, як цей упертий дурень віддаватиме богові душу,— сказав мені Краус, знімаючи з вішалки два нагаї.

Камера тортур, до якої мене завів Краус, мала похмурий вигляд. Це було просторе приміщення без жодного вікна. Крім масивного дубового столу та кількох пристроїв для катувань, тут нічого не було.

Комісар уже лежав долілиць на столі. Його руки й ноги були міцно прив’язані спеціальними ремінними петлями. Обабіч столу стали два гестапівці. Краус дав їм по канчуку, і екзекуція почалася.

Били комісара довго, але він мовчав, тільки кволо стогнав. З розсіченої шкіри цебеніла кров і стікала на стіл.

— На гойдалку! — розпорядився Краус, закурюючи чергову сигарету.

Кати одв’язали свою жертву і наче мішок кинули на підлогу. Потім схопили катованого за ноги й підтягли до сталевого троса, що звисав із стелі. На одному кінці троса був пристрій з ременями. Ними пристібнули ноги в’язня біля самих щиколоток, після чого бідолашного підтягли вгору. Тіло повисло головою вниз. Гестапівці почали розгойдувати його ударами кованих чобіт. Нещасний уже тільки хрипів. З рота й носа в нього текла кров.

Я ні живий ні мертвий дивився на цю жахливу картину.

— Ну, бачив, що ми робимо з тими, хто не хоче зізнаватися?— звернувся до мене Краус.— А зараз ходімо, закінчимо розмову.

Мене знову завели до кабінету слідчого, посадили на стілець. Навпроти сів Краус, втупивши в мене хижий погляд своїх холодних, мінливих очей. Двері в камеру тортур залишилися відчиненими. Звідти долинало хрипіння катованого. Я намагався бути спокійним, знаючи з досвіду, що зараз це моя єдина зброя.

— Де і коли тебе постригли? — спитав Краус.

— У Ростові-на-Дону тижнів три тому перед відправкою в Німеччину.

— Через які міста і станції везли?

Мені важко казати, бо їхали ми в закритому вагоні-телятнику. Знаю, що добу стояли в Харкові і півтори доби в Києві. Там пройшли дезинфекцію, нас нагодували гарячою їжею і дали по півхлібини на дорогу. Після цього до самої Польщі не давали ні їжі, ні води.

— У що ти був одягнений і взутий?

— На мені був піджак, штани і черевики. Кашкет залишився у вагоні.

— Усе це