Читати книгу - "Вежі мовчання"

гладко сходиться й укладається в хріняківську схему, проте його чомусь не залишало відчуття, що чим довше він слухає НІХа, тим далі він від правдивої відповіді на своє запитання.

— А те, що цей колишній митник Іваненко й наш начальник зовнішеконому Букреєв так дивно однаково вбиті? Вони ж обидва у минулому пов’язані з експортом продукції. Можливо, виймальна частина насоса — це далеко не все?! — Рад скаженів. Отже Хріняка знову виходив сухим із води, і його ніяк не можна схопити за яйця! — Як ви це поясните?!

— Виключено. Переконаний, що це — поодинокий випадок. А те, що обоє задушені й підвішені у вежах… Згоден, занадто дивно для звичайного збігу. Але знаєте, я за свою службу такого дикунства набачився, такі маніяки траплялися іноді, з такими вивертами тут, — він доторкнувся до своєї спілої дині, — що без фактів і доказів ніколи не роблю висновків. Будь-що може трапитися! — І Хріняка багатозначно подивився на територію заводу за вікном. — Будь-що. Сатаністи там. Або ще хтось. Знайдуть!

Вежа таки мала рацію. Коли вранці Родіон перейшов міст й уважно подивився на неї, у нього не виникло жодних негативних емоцій. Спробувавши згадати свою нічну витівку, він лише трохи спохмурів, а потім, перебираючи свої безглузді погрози, адресовані будівлі, розсміявся. Правду батько казав, подумав він, щодо випивки й іншої реальності, ох, правду! Це ж божевільний дім!

Через десять хвилин він піднімався сходами заводоуправління, весело насвистуючи легку нав’язливу мелодію, яка причепилася до нього хтозна-звідки, чи не з недільного бабиного-кульбабиного телевізора. Мама дуже просила приїхати на дев’ять днів, повторював він собі, так, це конче необхідно: підтримати її, можливо, чимсь допомогти, вшанувати пам’ять батька. Але з усього виходило, що нікуди він не встигне. Дзвонили зі СТО — машина готова, можна забирати, тепер доведеться платити пеню за зайві години простою. Івченко сказав, що справа у Дніпрі рухається до кінця, але до середи розраховувати на підмогу не варто, тобто йому треба залишатись тут до останнього. Добре, залишатись — це зрозуміло, а от що конкретно йому робити?

Грати у Джеймса Бонда страшенно не хотілося, та й не вийшло б. Спостерігати за подіями осторонь й ні на що не впливати — так за це потім спитають. І спитають суворо, так, що мало не стане, і тоді плакало його підвищення гіркими сльозами. Тож виходило, що потрібно діяти по периметру відомої інформації, намагаючись за нього не виходити, але й усередину нікого не пускати. Це був його особистий термін — периметр відомої інформації, — дотримуючись цього принципу, він ще жодного разу не зробив фатальної помилки. Документи щодо зовнішніх контрактів для нього поки недосяжні, але це поки. Івченко обіцяв, що з холдингу повинні повідомити телефон якогось свого, дуже на місцевому рівні впливового СБУшника, той готовий допомогти. Якщо так, то все зовсім добре, принаймні, своє безпосереднє завдання він виконає, а в неофіційному порядку в нього стільки інформації, що на рік розгрібати вистачить. Він був задоволений і практично щасливий і зовсім себе не зрозумів, коли через годину у Хріняки раптом якийсь чорт потягнув його за язика робити ці дурні припущення з приводу вбивств. А Хріняка, старий диявол, і радий старатися — «я вам і машину дам!» Тепер доведеться їхати, нікуди не подінешся. Втім, можливо, воно й на краще — від гріха подалі?

Звичайно ж, у ньому боролися два зовсім протилежних почуття: жага справедливості, що в тій чи іншій мірі властива кожній людині, й інстинкт самозбереження, що у будь-якій людині іноді змішується з боягузтвом. Але Рад не був боягузом, він просто був дуже обережним, він просто мав такий життєвий принцип — бути зваженим у вчинках й обережним, бути логічним, тому нелогічні або божевільні вчинки він міг утнути лише в стані сильного алкогольного сп’яніння. Це теж — батьківська спадщина, і Радик, знаючи таку за собою слабкість, пив рідко, максимум раз на тиждень. Але тут, у цій поїздці його вже щось дуже сильно занесло, втім, на те він мав причини, а значить, і виправдання. Але, звичайно ж, найголовніше, що його тепер хвилювало, — це стосунки з Женею. Стоячи сьогодні вночі на балконі, він не думав ні про вбивства, ні про насоси, ні про маму, він думав тільки про неї. Він намагався відтворити ретроспективу її життя, згадати й проаналізувати кожен її крок, кожен її подих, розглядав ситуацію з її заміжжям і вагітністю під різними кутами, намагався відіпхнути, виштовхнути, викинути її із себе. Але його палке почуття, немов ложечка для взуття, раз у раз допомагало акуратно надягти, як черевик на ногу, все це на їхнє спільне майбутнє. Цілком можливо, що він прийняв рішення. Він ще не вимовив його вголос навіть для себе, але чудово розумів, що воно є — ось воно, міцно стиснуте в його рішучому серці.

— Скажи, — запитав він у неї ранком по телефону, — ця пісня, про квітку — це Лев тобі присвятив?

Вона була ще зовсім сонна, тому, напевно, тільки й не розсміялася у слухавку.

— Ревнуєш?

— Щось типу того. Ні, просто цікаво, я так розумію…

— Раде, не треба нічого розуміти, будь ласка. Я цього дуже не люблю — копирсання в минулому.

Ясна річ, подумав Рад, з отаким-то минулим…

— І все-таки?

— Ні, не мені. Моїй старшій сестрі, він її дуже любив.

— Вони розлучилися?

— Так. Вона вийшла заміж і поїхала геть. Вона, власне, мене з Львом і познайомила. Так що можеш не перейматися. Хоча, якщо вже зовсім чесно, там у пісні дещо і мене стосується.

— Що саме?! — У Рада навіть волосся на потилиці стало сторч від люті.

— Ну, там рядок такий є, якщо пам’ятаєш: «Мир себя потерял — в нем чудес больше нет…» Чудеса, якщо пам’ятаєш, — наше з сестрою дівоче прізвище, тож цей рядок можна зарахувати й на мою адресу. Але я не за це пісеньку про квітку люблю! Вона гарна!

— Мені теж дуже подобається, — полегшено зітхнув Радик. — А можна я тебе називатиму «моя Квітка»?

— А тебе не бентежить, що Лев так мою сестру називав?

— Ні.