Читати книгу - "Навчи її робити це"

все сьогодні вже не вистачить ні сили, ні сміливості. Отже, останній запис. Рік тому:

«Учора були поминки за мамою. Трохи привела до ладу могилку. У людей – граніт і мармур, столи з лавками, квіти яскраві – аж кричить усе. А у мами – худенький залізний хрест. Зате квіти живі. Здається, хтось таки приходить сюди. Хто чарку біля хреста поставив? Наче познущалися. А мама… ніби й не помирала. Начебто ось вона – сидить напроти, свіжа, не поруйнована часом і горем, гіркою отрутою. Я налила в чарку святої води. Думаю, мама не образилась. Можна було б «почастувати» її чимось міцненьким, але ж… смерть. Смерть і спіймала її на тому. Загнала в труну передчасно. Ось тобі, мамо, цукерки та хліб. Люди гучно бенкетують поруч, поглинаючи напої й наїдки. Вони навіть не плачуть – наче прийшли на звичайний пікнік. Вибач, що навідуюсь до тебе, як випадковий гість і зникаю, як тінь. Я обіцяла знайти те, що ти колись втратила, і знову загубила нитку…»

…Похапцем поскладавши Мартині «секрети», Ліза тремтячими руками перебрала диски, що давно припали пилом на полиці. Відділ зарубіжної музики, шістдесяті, літера «B». Ось вони! Пора відпустити Жуків на волю. Кімнатою прокотилося «…Was she told when she was young that pain would lead to pleasure», – вона нарешті відчула, як колючий згусток затамованого плачу виривається з грудей, ковтала свої солоні соки, стискала у жмені Мартин ланцюжок. А потім пішла на кухню, знайшла в аптечці «Діазепам», ковтнула дві капсули, запила водою. І коли у замковій щілині почулося обережне шарудіння, Ліза вже спала непробудним сном, час від часу здригаючись – напевно, бачила жахіття.

* * *

Це однаково колись мало статися. І ось, нарешті, урочиста мить. Час збирати копняки. Дупа. А що, як просто зараз написати заяву і піти собі щасливою, мовляв: «Здалися ви мені! Я й без вас непогано тримаюсь».

Сергій Вадимович, завжди привітний і життєрадісний, стояв перед нею темніший за апокаліпсис.

– То що ж відбувається, Єлизавето Максимівно?! Яка причина?

– Поважна…

– Потоп? Землетрус? Чи… ви померли на кілька днів? – гнів його був невгамовним, інакше б не перейшов на «ви».

– Можна вважати, що так. Померла. – Ліза не любила брехати та й не вміла цього робити до ладу. А сказати правду – підтвердити свою недієздатність: дозрів клієнт для психушки.

– І повернулася з того світу, я правильно зрозумів? – Його лице помітно червоніло. – Я ж не жарти з тобою жартую! Вигляд у тебе справді нездоровий, але ж могла й зателефонувати. Чи хоча б на дзвінки відповісти.

– Значить, не могла, – відрізала Ліза.

«Чого він причепився з допитом! Хай уже вирок виносить!»

– І що мені з тобою робити… Максимівно? Ти хоч здогадуєшся, хто тебе розшукував?

– Боровцев?

– Точно! Його науковий керівник має певні претензії, і допрацьовувати треба терміново. У них цими днями збори на кафедрі, щось схоже на попередній захист дипломів. Я цього не повинен знати, розумієш! Це не моя справа.

– Добрі люди донесли, я розумію.

– А хоч би й люди. І хто мав за тебе відкліпуватися?

– Боровцев – нудний і психічно неврівноважений тип, він міг і на рівному місці бурю підняти. Я з ним зв’яжуся негайно. А «стукачкам» передайте, що я теж про них багато чого знаю.

– Лізо, перестань звинувачувати інших. Якщо це повториться ще, ти ж… Я ж…

– То я й не проти.

– Не хотів тобі цього казати, але скажу. Я познайомився з твоїм батьком. Ще до того, як ти прийшла сюди на співбесіду. Він дуже хороша людина. Але наступного разу і його скупі чоловічі сльози не допоможуть. Вибач, що змушений тобі це казати! – Сергій Вадимович нервував і, може, сам тієї ж миті пошкодував про сказане. – Іди працюй, заради Бога. Заспокой свого Боровцева. І більше не роби дурниць.

Але як можна працювати після такого?! Їй знов показали «місце», дали відчути, хто вона насправді. Вічний нагляд, хронічне втручання, затхла подоба свободи… Лізо, ти можеш. Ти мусиш. Але тебе завжди підхоплять тремтячими руками, підстрахують, знову поставлять на ноги і знову підштовхнуть. Сергій Вадимович пішов, а вона довго стояла в коридорі біля вікна і м’яла пальцями кучеряві листки якоїсь дивної рослини у вазоні. І сама відчувала себе рослиною. Тоді понюхала пальці – вони приємно пахли лимоном. Наче крила жовтих метеликів, що літають над капустою. Коли вона була малою, бігала на город ловити тих метеликів, і руки потім до носика прикладала… Враз відчула, як хтось ззаду обережно обійняв її.

– Максиме, як ти мене налякав!

Старший менеджер стояв перед нею в рожевій сорочці й посміхався.

– Жива… Слава Богу, жива!

– А ти думав – всьо, гаплик уже?

– Я нічого не думав. Я переживав дуже. І телефонував. Навіщо ти так?

– Хіба ж то навмисне? Так вийшло…

– Розкажи, що сталося?

– Максе, не треба. Давай я не буду говорити. Захворіла, плюс депресія. Ну, і купа всього іншого. Розумієш?

– Намагаюсь.

– А Сєрун тобі не робив допит? Він же бачив, як ми разом у машину сідали.

– Хто? – перепитав, сміючись, Максим. – Ви його Сєруном кличете?

– А то ти не знаєш! Як це наші мармизи тобі не донесли?

– А таки не знав! Зате наші «мармизи» донесли Сєру… Сергію Вадимовичу, що вони вже стомилися тебе прикривати. Ну, і вислуховувати грубощі Бо-ровцева, адресовані тобі. А мене Вадимович питав, але ненав’язливо.

– Шикарно! Довбані сраколизки! Ну, а ти що?

– А що я мав сказати? Що завіз тебе в ліс і…

– Краще б так і зробив!

– Лізо, давай уже припинимо це! Роботи неміряно, голова тріщить, а тут іще ти…