Читати книгу - "Сповідь, Валерій Олександрович Шевчук"

треба буде родити й пеленати, поїти світ молоком. Бо він має перетворити в зерно квіти, вмістивши у кожну зернину часточку духу животворящого. Йому, зрештою, треба буде зустріти Лева, який благословить його роботу і віддасть землі силу свою й могутність. Сонце почне щорічну гру з царем звірів, а потому вони полюбляться: Лев і Сонце народять Діву, якій суджено залишатися Дівою цілий вік - це її доля така!

Але я чекатиму не її, щедру утішницю і м'яку добротворительку, я чекатиму віщого моменту, коли переді мною розхилиться небо, коли побачу те, що маю, - Ваги сколихнуть світ і на них треба буде покласти вивірчі шальки. По тому маю вирішити: чи побачу знову сумні очі Ведмедюка, мого хворого брата, чи повернуся у світ людей.

Я сиджу серед густого снігопаду, і мені боляче йти через Прірву, адже не бачу я дороги. Ні дороги, ні стежки, а самі манівці, отож я весь час боюся, що зірвусь і полечу у безконечне небо, а мені так ще хочеться пожити на землі і так хочеться не згубити того, чого людина в цьому світі, в якій би вона шкурі не жила, таки губити не повинна.

Зграя

Вночі я почув вовче виття, і мені болісно заскімлило серце. Сон швидко покидав мозок, мені напружилося тіло, а серце запрацювало чітко й весело. Підхопився на рівні і якийсь мент прислухався. В отвір ями вливався холодний дух хурделиці й засипав раптом мені очі гострим піском снігу. Все єство зібралось в один напружений клубок; відчував, як вимивається з мене тверезий глузд і як заливається мозок чимось червоним. У тілі, ніби потужне джерело, забила нова сила, отож без вагань я вистрибнув із ями, і саме в цей мент повз мене промчав вовк, від якого війнуло гострим, різким духом. Цей дух напрочуд схвилював мене, і я, впавши в його слід, погнав за ним. Завивала в деревах хурделиця, розкидала вихори й метала гострими голками; вітер шарпав голе віття, хапався за верхівки, розхитуючи їх, все повилося білою габою, десь поодалік тоскно порипувало зламане дерево. Все це підносило мене, мозок наливався хмелем - я вже не належав собі. Чув попереду запах побратима, що йшов переді мною голінним скоком, метелиця грайливо наскакувала на нас або ж мчала з нами наввипередки - ми мали силу з нею позмагатися. Ліс уже не був нерушний, а танцював в одному ритмі з віхолою та нами, мені здавалося, що дерева підстрибували, як старі діди, і, як старі діди руками, змахували гіллям. Я відчув, що мене хтось обганяє, - поруч пішла, вихекуючи повітря, велика молода вовчиця. Я повернувся до неї - запах її був м'який, теплий, молочний, так само колись пахла мені дівчина, до якої я кілька разів завітав у вишневий садок. Але мені було не до спогадів. Спогади й роздуми я собі дозволяв тільки в хвилини дозвілля - зараз я жив… Ми побігли до узлісся, саме те, де не раз я зупинявся, дивлячись на місто, і де впритул підступала до дерев дорога; нас було вже семеро, і ми нашвидку обнюхали одне одного. Знову спалахнула в мені радість - те, що з'єднувало нас у цій тьмі, - за хвилю ми помчали в роз'ятрену веремію ночі, щоб ущерть насолодитися нею, спільністю нашою, а коли трапиться, й полюванням. Дивна думка посіла мене під той час: а що, коли всі вони, як я? Що, коли це не просто звірі, які мусять жити так, як їм заповіджено за природою їхньою, а в кожного тліє живий людський мозок? І видалося мені, що на мені немає ніякої вовчої шкури, що я звичайна людина, а ці вовки - мої товариші. Може, ми мандрівники, але скоріше розбійники, котрі живляться чужою кривавицею. Може, я й справді поблизу свого містечка, а може, мандрую невідомими землями? Але це були благісні думки, адже є те, що є: сніг, ліс, вовча зграя, вовчиця, яка заправляє нами; є наше збудження, передчуття поживи, наша, зрештою, спільнота, є здоровенний сірий самець, котрий тулиться до самиці, - це за ним я побіг, вистрибнувши з ями. Коли хто наближався до вовчиці, самець грізно ошкірювався. Я відчув неприязнь до цього здорованя, а водночас мене до нього й вабило - не мені з ним ставати на прю. Але не втримався, щоб гостро на нього не позирнути, тоді сталося несподіване: вовк зробив величезний стрибок, вдарив мене лапами, і я кумельгом покотився по снігу. Він знову прискочив до мене, ніби бавився, й боляче мене вкусив, насівши зверху важезною тушею. Я рвонувся щосили, пустивши в діло й власні зуби, і ледве спромігся відскочити. Вовчиця гаркнула, і вовк покірно від мене відійшов. Зграя вже гуртувалася довкола вовчиці, вона зирнула на мене, і я помітив у її очах глузливий полиск. Стрибнула вперед, ведучи тічку, і я, переможений, покірно прилаштувався ззаду. Зірвалася густа хмара сніговиці, яка покрила нас, і ми помчали навздогінці із нею. Я ж відчув лють: раптовий біль чи осолода знову піднесли мене; мені здавалося, що очі мої палають червоним вогнем, і коли б хто захотів під цю хвилю змагатися зі мною, плохим би я вже не був. Але, попри те, я йшов останній у вовчій тічці - ось вона була, реальна правда. Однак і я, успосліджений, бажав перемоги, чину навального, гострого, хотів кинутись у гаряче полювання, у вир навіженої боротьби, бо вже увіч собі не належав. Відчув усю розкіш моменту, коли ти молодий, маєш потужне тіло, коли здатний позмагатися з хурделицею, коли вона не може загнати тебе в теплу криївку, коли в грудях, як клубінь, - гаряче відчуття волі, сили і коли твердо знаєш, що ця ніч так просто не кінчиться: вийшли ми всі семеро у неї не для того, щоб розім'яти м'язи…

Зараз мені важко згадувати це почуття, бо це був один із тих ментів, коли я, здавалося, цілком пристосувався до свого життя і коли воно вже не стільки мене гнітило, як давало радість, бо так і треба за природою, їх за час перебування в лісі, скажу відверто, було немало, і годі про всі розповісти, досить того, про що кажу…

Отож ми бігли густою, сірою, навальною масою, котилися, начебто хтось