Читати книгу - ""Володар Всесвіту", Микола Олександрович Дашкієв"

вас відповіді. Те, що я відчув, увімкнувши інтегратор, не зможе відчути ніхто. Я справді став надлюдиною. Мій винахід компенсував мені за все. А майбутнє уявлялося мені суцільним торжеством вищого розуму…

Справді, що можуть дати людині її п'ять недосконалих органів почуття? Ми втратили навіть те, чим володіли наші доісторичні предки: досконалий слух, надзвичайний нюх, гостроту зору. А наша пам'ять, цей новітній витвір високо розвиненого мозку, ще така безсила, що для запам'ятовування чогось необхідно одне й те ж товкмачити сотні разів.

А коли ви побачите якусь річ тільки один раз в житті? Тоді у вашому мозкові лишиться певний слід, але дуже слабенький. Через якийсь час ви спробуєте пригадати бачене. Мозок напружується, прагне відтворити потрібні електричні коливання. І вони відтворюються, але мають дуже й дуже малу потужність.

Людина напружується, силкується пригадати. Ось-ось, здавалося б, випливе забуте. Вже наче аж з'являються знайомі контури в безформному тумані. Але ні, знов не те!.. Кажуть: «крутиться на думці!» Отак «крутитися» може довго, — аж доки вдасться пригадати обставини та місце дії. А тоді відбувається взаємне посилення коливань і, нарешті, відновлюється пам'ять.

Тепер використайте мій інтегратор. Сприйміть з його допомогою електричні коливання мозку людини в момент пригадування, посильте їх у тисячі разів і знову ж відішліть у той же мозок. Ви зразу ж побачите все, як було. Можна дати навіть таке посилення, що спогади стануть для вас яскравішими за дійсність.

Інженер не потребуватиме жодних таблиць чи довідників, — він пам'ятатиме формули, цифри, правила, методи розв'язання тих чи інших проблем… Художник помітить такі нюанси кольорів, схопить такі характерні риси навколишнього і так зуміє їх відобразити, що кожна картина стане неперевершеним шедевром вічного мистецтва… Умовиводи філософа, обгрунтовані сотнями фактів, силою логіки набудуть характеру непорушних законів…

Вагнер замовк, відкинувся на спинку крісла, відпочиваючи. Зараз його обличчя було сумним і людяним.

— Я володів усім цим, — сказав він тихо. — Я писав вірші й філософські трактати, малював картини, навіть створив оперу. Запевняю: все це було не гіршим за пересічні твори моїх сучасників-фахівців. Але я не став ані Бетховеном, ані Гете, ані Гегелем. Та це й не дивно: навіть мій інтегратор не зробить з невігласа генія, а я в мистецтві був жалюгідним дилетантом… Зате мені вдалося побудувати оцей удосконалений інтегратор… Я вже мріяв про те, щоб створити портативний прилад, — ну, хоча б не більший за шафу середнього розміру. Я вже бачив той день, коли мої інтегратори стоятимуть у робочих кабінетах державних діячів, конструкторів, митців… І ось, коли я був близький до розв'язання цього завдання; налетіли радянські бомбардувальники і зруйнували мою лабораторію дощенту… Я мав право ненавидіти вас, росіян, і справді ненавидів… Але тепер я вам тільки вдячний: ви врятували від страшної долі багатьох талановитих людей світу… Подивіться на мене, коли інтегратор не ввімкнено. Страшно, правда?.. «Надлюдина» перетворюється в якогось сліпого й глухого дощовика… І це закономірно. Природа мудра: вона врівноважує зовнішні подразнення. Я збільшую посилення радооколивань мозку, а організм реагує на них щораз повільніше. І нарешті надходить межа…

Професор Вагнер знову замовк і схилився на стіл, охопивши руками незграбний «радіошолом», схожий на велику автомобільну фару. Майже з одчаєм у голосі він сказав:

— Так, надходить межа… І для мене вона вже надійшла. Кілька днів тому я встановив найбільше посилення. А вже сьогодні, підслухуючи вашу розмову, я так напружував свій слух, що в мене й досі дзвенить у вухах. Ще кілька днів я з допомогою інтегратора буду бачити й чути так, як ви без нього. А потім почне насуватися вічна темрява й тиша… Я викликав вас тому, що мені більш нікому висповідатися перед смертю. І ще: знайте, що жодних секретів я не приховав. Це все вигадки Харвуда й Сміта або, вірніше, їхні сподівання їм вдалося обдурити мене: я спроектував оцей інститут і створив надзвичайно потужний інтегратор, наївно вважаючи, що ковбасник Кніпс і справді здатний зацікавитися можливістю розкрити таємницю людського мозку. Але незабаром я переконався, що йдеться зовсім про інше. Передача на відстані найпростіших фізіологічних почуттів, яка означала собою невдачу моїх перших дослідів, припала до смаку нездарі Харвуду найбільше. Разом із Смітом він почав наполегливо експериментувати на тваринах. Я не міг заперечити, бо Харвуд, мій помічник, фактично був моїм хазяїном, «босом»…

Одного разу, сидячи за інтегратором, я почув якийсь дуже далекий і слабкий, але водночас такий страшний зойк, що мені аж моторошно стало. Звук долітав з 45оку «експериментальної». Я вирішив, що Харвуд експериментує над якоюсь вищою твариною, завдаючи їй неймовірних страждань. Це вже було занадто.

Але коли я відчинив двері камери, то побачив картину, перед якою поблякли б і картини Дантового «Пекла».

…Сміт катував чорношкірого. Рупорні антени, встановлені над головою бідолахи, свідчили, що справа йде про дослідження електромагнітних коливань мозку людини, яка відчуває нестерпний біль.

Подробиць я не встиг помітити: на мене стрибнув Сміт і виштовхнув за двері… Після цього у нас відбулася гостра розмова з Харвудом, і я опинився в оцій сталевій домовині…

Мене лишили живим, бо сподівалися використати мої знання: ні Сміт, ні Харвуд не здатні на щось більше за жалюгідне копіювання. А я навмисне дратував їх, натякаючи на якісь надзвичайні удосконалення інтегратора, на нові пристрої, з допомогою яких нібито можна підкорити цілий світ…

Так, жодних таємниць я не маю. Оце й є моя таємниця, розкриття якої вже давно коштувало б мені життя. І — ще одне…

Вагнер розстебнув комір сорочки і зняв з ланцюжка на шиї невеликий срібний медальйон. Затиснув його в руці, відсунув ящик стола, помацки написав там на аркуші паперу кілька слів, загорнув у цей аркуш медальйон і швидким рухом поклав усе це на долоню Щеглова. Той запитально позирнув на нього. Вагнер мовчки хитнув головою: зачекай, мовляв! Показав рукою на двері, прошепотів:

— Перевірте!

Але Щеглов просто ввімкнув запасний інтегратор і надів «радіошолом».

Тихо… Ефір повний неясних шерехів, приглушеного гудіння, кришталевого дзвону… З посвистом хропе у своїй кімнаті Джек Петерсон…

Та ось, мабуть, дуже далеко забрязкотів метал… Потім грюкнули двері… Почулися вкрадливі кроки…