Читати книгу - "На визвольних стежках Европи, Микола Дейчаківський"

якомусь війську. І то не за якісь заслуги. Павло прямо сказав: "Ти є така цивільна, невійськова оферма, що ти ніяк не можеш бути капралем. Капрал мусить мати цак-цак, а ти того не маєш. Одинокий вихід з ситуації — я тебе зроблю лейтенантом", а він дальше залишився сержантом. Часом він мусів мені "бити в дах" і знімати мою валізку, що йому не дуже подобалося, але мусів, бо була нижча ранґа. Звичайно наші валізки з Мюнхена до Парижа були досить важкі, бо були випаковані різною літературою. З Парижа до Мюнхена вони були легші, хіба якщо були в нас гроші, то ми купували якісь презенти, звичайно одяг і різні вина. По другій поїздці Павло сказав в присутності наших зверхників: "Та хоч з нього вояк, як з рака жеребець, але слідуючий раз він уже може їхати сам".

І дійсно через якийсь час мені доручено їхати самому, а радше перевезти зі собою ще одного чоловіка. Ним був Атанас Фіголь. Він був тоді в проводі "Пласту" і хотів дістатись до Парижа, щоб полагодити справу участи українських пластунів у світовому джемборі, яке мало відбутися тоді у Франції. А що леґально він не міг туди дістатися, то організація погодилася йому в тому допомогти. Він був старший від мене і дістав мундир і ранґу майора. Дорога пройшла досить добре, тільки поїзд приїхав до Парижа з великим запізненням десь біля 2-ої год. по півночі. В цей час нам іти до готелю до Павла було не вказано і ми думали перебути до ранку на двірці, а вранці дістатися в готель.

Але в Парижі між 2 і 5 годиною ночі двірці закривають і всі пасажири мусять їх опускати. Що нам робити? Ми взяли таксі і заїхали в околицю готелю, щоб десь там перебути тих кілька годин. Готель був замкнений, на дворі було дуже холодно, у нас в руках валізки. На щастя знайшли ми відкриту браму якогось будинку і в ній пробули до ранку. Рано померзлі добралися до Павла. Наступні поїздки були успішні, але траплялися різні пригоди, що часом могли закінчитися погано. Одного разу в дорозі до Парижа поїзд став на німецькому боці кордону і нам сказали висідати з потяга і з речами пішки переходити на французьку сторону. Я мав у руках дві тяжкі валізки випаковані літературою. На французькому боці нас завели на станицю Сюрете Насіональ (це французьке КҐБ). От буде халепа, як вони отворять валізки. Але на щастя, вони тільки докладно провіряли наші документи. Видно, що наша техніка була дуже добра в підроблюванні документів, бо вони не викликали в них підозріння і нас відпустили і посадили в поїзд продовжувати подорож до Парижа.

Звичайно, в Парижі я зразу перебирався в цивільне убрання і так ходив по місті. Раз пішов я на залізничний двірець довідатися, коли від'їжджають поїзди до Німеччини. В той час вже перестав був курсувати безпосередній аліянтський проїзд до Мюнхена, а почали їздити цивільні поїзди. Один такий був теж безпосередній Париж — Сарбрікен — Мюнхен. На станції, як я роздивлявся розклад поїздів, мене задержав військовий поліцай. Я показав йому свої військові документи, але він підозрював, що я є німецький полонений, що втік з полону і тепер хочу дістатися до Німеччини. Він оглянув мої руки і те, що я не мав мозолів, здається, захитало його теорію. Він завів мене на станицю і сказав, що тут в Парижі є місія польської армії, і він подзвонить туди і провірить, чи я є там зареєстрований і передасть мене в їх руки. На цю ідею я дуже зареаґував і почав його переконувати, щоб він цього не робив. Якраз в той момент до станиці зайшов його зверхник і він почав йому рапортувати про моє задержання. Він сказав, що зі мною є щось не в порядку, бо я дуже зреаґував на його план повідомити місію польської армії. Що йому сказати? В цьому моменті напруження мені прийшла ідея: я сказав, що я був ніч з дівчиною і щоб свобідніше почуватися я перебрався в цивільний одяг, що нам заборонено, так що я можу мати великі неприємності. Офіцер сказав: "О, Амур" — це ми розуміємо. Оба вони зачали сміятися і відразу ситуація змінилася. Я запропонував їм піти зі мною на аперітіф. Вони радо б пішли, але хто залишиться в станиці... Я порадив на якийсь час її замкнути, що вони й зробили. Ми пішли до бару, я зафундував їм кілька напитків і ми розпрощалися як добрі приятелі.

Літом 1948 року (якраз тоді відбувалося пластове джемборі) ми з А. Фіголем всіли в Парижі в поїзд на Мюнхен. Нараз чуємо на пероні українську мову. Дивимось через вікно, а до іншого вагону всідає група пластунів. Між ними — кілька моїх знайомих з Мюнхена. Як тут проїхати цілу дорогу, щоб вони нас не побачили? На різних станціях вони висідали з ваґону проходитесь по пероні, заходили до столів з напитками, а ми весь час мусіли сидіти в нашому купе і мати їх на оці, щоб проїхати не завваженими.

Крім поїздок до Парижа раз дістав я доручення їхати до Італії. Я мав можливість або полагодити ту справу на зв'язковому пункті в місцевості зараз за італійським кордоном або їхати аж до Риму. Мені хотілося поїхати до Рима, але я боявся, що до неділі може мені не вдатися вернутися до Мюнхена, де ми мали мати важні футбольні змагання. Тому я полагодив справу зразу за кордоном і вернувся до Німеччини. Жалую ще до сьогодні, що не використав нагоди відвідати це вічне місто.

В 1948 р. моя функція зв'язкового закінчилася. Тяжко сказати чому. Можливо, що змінялися обставини і можна було вживати інших методів. В організації переходили різні процеси, які довели до створення опозиції, що пізніше закінчилася роздором. Я особисто не брав в тих акціях активної участи, але приймав я це з болем душі і не знаходив на те раціональних причин. Я бачив різниці в підході до справ особливо між членами нашої "краєвої" групи і членами, які вийшли з німецьких концентраційних таборів. Але і ті, і другі були щирими патріотами, які бажали засадничо того самого. На щастя, ніхто не примушував мене вибирати сторони і робити це я був в той