Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

боронися!

Не благай і не просися,

Бо в кишках мене шкребе!»

 

«Я тікати - не прудкий,

Борониться заслабкий,

А проситься - хто повірить?

Тільки ж: як мене з'їси?

Трошки замалий єси.

Ну, позволь тебе помірить!»

 

Поки я поміркував,

Злегка він мені приклав

До хребта своє мірило,

Потім враз хахап за хвіст,

Як не швасне разів з шість,-

Аж на серці зав'ялило.

 

«Ой,- кричу,- що робиш, кравче?» -

«Маєш! Щоб ти знав назавше:

Чоловіка не займай!» -

«Ой, не буду, поки жити!»

Та кравець, лихий, сердитий,

Б'є та й б'є, хоч ти конай.

 

Що я вию, що ридаю,

Що кленуся і благаю,-

Він за хвіст мене держить

Та й перещить, повен злості,-

Швидко, бачиться, від кості

Шкіра й м'ясо відлетить.

 

Чую я, що ось вже гину!

Як не шарпнув - половину

Власного хвоста урвав!

А тоді давай бог ноги!

Як забіг я до берлоги,

То три дні відхорував.

 

Отаке-то вовче лихо!

Ну, скажіть, як бути тихо,

На таке не нарікать?

А тепер іще вдодатку

Зрадник Лис цареві-батьку

Кинувся на нас брехать!

 

Ні вже, ні, я не потішусь.

Ще поплачу та й повішусь!» -

Так Неситий гомонів.

Спав Бурмило вже й Мурлика,-

То Неситий з горя, з лиха

Всі три саламахи з'їв.

 

ПІСНЯ ВОСЬМА

 

 

Вранці-рано по сніданні

В подорожньому убранні

Лис царю вклонивсь до ніг.

«Царю, будь мій рідний тато,

Поблагослови в се свято,

Щоб на прощу йти я міг!»

 

Лев сказав: «То шкода, сину,

Що так швидко йдеш в чужину!» -

«Царю,- скрикнув Лис,- ох, цить!

Серце в мене краєсь тоже!

Та що вдіємо! Що боже,

Богу треба заплатить!»

 

Лев сказав: «Так, так, мій друже!

Радує мене се дуже,

Що такий побожний ти,

Рад би я тобі й від себе

Для вандрівної потреби

Хоч чим-будь допомогти».

 

«Ца…рю,- хлипав Лис крізь плач,-

Дуже ласкав ти… Ось бач:

Я і торби в путь не маю!

А в Медведя у Бурмила

Доброго кожуха сила,-

Він шматок віддасть, я знаю…»

 

«Схоче чи не схоче дати,

Ми накажемо зідрати! -

Мовив Лев.- Ну, ще чого?» -

«Дуже ласкав ти, мій царю!

Чобіток би ще хоч пару.

Бач, я босий! Як його

 

Тільки світ чимчикувати,

Ноги шпигать та збивати!

Скалічію де-небудь!

А он має Вовк дві парі,

То одну чей схоче в дарі

Відступить мені в ту путь».

 

«Що там схоче чи не схоче! -

Крикнув Лев та аж тупоче.-

Гей, там! У тюрму підіть,

Із Бурмила торбу здріте,

А з Неситого здійміте

Пару Лисові чобіт!

 

Ви ж, моя дружино славна,

Щоб усім зробилась явна

Ласка наша для Микити,

Проведіть його з гоно́ром

До могили там, під бором!

Я ж іще піду спочити».

 

І потюпав Лис мій гладко.

Смирний, тихий, як ягнятко,

При торбині, з костуро́м…

А круг нього, мов ворони,

Всі бояри та барони

Проводжають всім двором!

 

Цап - секретар гоноровий,

Зайць - гвардиста народовий,

Поруч Лиса дружно йдуть.

Хоч і як розмова мила,

Та вже ось тота могила,

Попрощаться треба тут!

 

Лис Микита промовляє,

Сльози рукавом втирає:

«Ах, Яцуню, притулись!..

Я… з тобою розстаюся!

Ах, подумати боюся,

Жаль пройма мене наскрізь!

 

Ох, Базильку, любий друже!

Я тебе люблю так дуже,

Що без тебе й жить не рад.

Не відмов же просьбі мо́їй,

Ще шматок дороги тої

Проведи мене, як брат!»

 

Се сказавши, просльозився,

Їм у ноги поклонився.

«Ви оба з-між всіх звірів

Справедливі й непорочні,

Лиш траву й листочки сочні

Все їсте - і я так їв!

 

Про убійства, про рабунки

В вас немає ані думки,

Вам м'ясних не хочесь страв.

Вас-то, щирі, праві душі,

Я, пустинником ще бувши,

За взірець собі обрав».

 

Так-то лестними словами

Лис їх знадив, аж до ями

Лисової підійшли.

«Слухай,- каже Лис,- Базильку,

Ти зажди на нас тут хвильку,

Ось траву собі щипли!

 

Ти ж, Яцуню, любий свату,

Потрудись зо мною в хату!

Знаєш, жінка там моя

Як почує чутку тую,

Що на прощу я мандрую,

То-то буде плач!.. А я

 

Страх не рад з жінками плакать

І не вмію забалакать,

Ти потішить їх гаразд!

Мій Яцуню, ти в тім справний!

Тож ходи, мій друже давний,

Вид твій духу її додасть!»

 

Серце в Заяця добряче:

Вчув се й мало сам не плаче.

«Бідна жінка! - він озвавсь.-

Я її, як рідну маму,

Рад любить!» І в лисю яму

Він з Микитою попхавсь.

 

Входять - боже! Серед ями

Микитиха з діточками

Плаче, сліз потоки ллє!

Як побачила Микиту,

Схо́пилась… «Микито! Ти тут!

Діти! Батько ваш жиє!»

 

Ну Микиту цілувати

І до серця пригортати!

«Любий! Що ж? Біда пройшла?

Говори-бо швидше, швидше!

Я гадала, що ти згиб вже…

Ох, що сліз я пролила!»

 

«Радуймось! - сказав Микита.-

Цар наш - славою покрита

Будь його держава вся! -

Дарував мені провини,

І від нинішньої днини

В ласці царській тішусь я.