Читати книгу - "Поезії, Леся Українка"

річки,

злотоіскристі піски?

 

Може, то відьма-гарячка

спогади й мрії зібрала,

з них на вогні мого палу

дивний зварила напій

 

і пройняла мені душу

непереможним безумством

тим, що людину заводить

на бездоріжжя страшні?

 

Може, і в сніжних пустелях

fata morgana 51 панує,

марева срібно-блакитні

сіючи в білих снігах?

 

Може, прокинуся хутко

з сеї примари-омани

десь на безлюднім просторі

і без надій на життя?..

 

III.
НА СТОЯНЦІ

 

 

На помості корабельнім

розгорілося багаття,

то матроси розпалили,

щоб закляклі руки гріти.

 

І крізь мокру сніговицю

бачу я вогонь червоний,

наче сонце, що конає

у молочній білій млі;

 

а навколо нього мріють

наче тіні чорних птахів -

то матроси італьянські

посідали у плащах.

 

Ті плащі в Палермі ріднім

гріли так ретельно, щиро,-

що ж се трапилося з ними

в стороні сій бусурменській?

 

Пропускають зимний вітер,

наче плетива венецькі,

кожна жилочка тріпоче…

О, зрадливії плащі!

 

В густій, білій сітці снігу

служка бігає маленький,

наче рибка, що попала

необачно в клятий невод.

 

Се так гріється хлоп’ятко -

вірить в кров палермітанську,

що кружляє в нього в жилах

більш, ніж в той чужий вогонь.

 

І не чує, як гукають

старші: «Ти чого снуєшся?

Чи тобі немає діла?

Що за капосне створіння!..»

 

А від злості та натуги

ніжна мова італьянська

так спотворилась, мов хижих

прибережних чайок крик.

 

Та дарма, він звик до того,

звик до лайок і до чайок,

він не думає про теє,

він зовсім про інше марить:

 

…Ось він вернеться додому

і на сонці серед площі

буде грати лепсько в паці,

а вигра́на все за ним!

 

Потім вкупі з товариством

у гарячий порох ляже

серед вулиці, так просто,

і почне плести, плести…

 

Аж роти пороззявляють

Кекко, Джанні й Паоліно,

бо вони всьому повірять,

тії «раки сухопутні».

 

Вже ж він їм накаже дива!

І про зміїв попідводних,

і про турків-людожерців,

про Великого Могола.

 

А вони йому за теє

найсолодших помаранчів

залюбки дадуть, накравши

у єпископа в садку…

 

Тут його матрос по плечах

стусонув, заклявши люто:

«А не підеш ти з дороги?!

От душа без покаяння!»

 

Поруч з іншими покірно

сів малий коло багаття

і простяг, мов на молитві,

до вогню ручки тоненькі.

 

Постать згорбилась легенька,

смагле личко посмутніло,

лиш в очах перебігають

ясні блиски від багаття.

 

Ох, коли б скоріше, хлопче,

мрії ті твої справдились,

бо й на їх позаздрить може

який-небудь злий божок…

 

IV.
МРІЇ В БУРЮ

 

 

Лежу самотна в накритті важкому

від холоду, чим можу, боронюся,

щоб не впивався в тіло пазурами,

і бурю слухаю…

Як тонко свище

Шнурок від лота, мов співає пісню!

Стерно рипить, мов голосом старечим

на бурю скаржиться, на трудну путь.

Машина бухає і стогне важко,

мов велетенські груди в агонії…

Вже другий день блукаємо по морю,

втеряли шлях, од берега відбились.

Ніхто не відає, куди нас кинуть

свавільні хвилі. І здається часом,

що так судилось плавати довіку,

як мореходцям проклятим в легенді.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Закрию очі, сплю - не сплю і марю.

Здається, мовби мчу я у санках

по сніговім шляху, так швидко-швидко,

з замету на замет, з гори в долину.

Рипить сніжок, співає полозок,

санки летять під білії намети

ялин лапатих, поміж колонади

струнких, поважних сосен, через ріки,

у сталь заковані. Шугає вітер,

а сніжні зорі все мені цілують

чоло гаряче. Без ваги лечу

в шалену сніговицю на погибель…

В діл з кручі раптом кинулись санки…

Ох!.. Прокидаюсь. То міцніє буря.

Гудок ридає, гасла подає.

Стук, брязкіт, падає, що може впасти,

ніхто вже й не вважає,- хай там гине! -

Всяк сам, неначе краб, держиться чіпко…

Блиснуло сонце, але хвилі чорні,

мов крила птаства хижого… А далі

покрила все сліпа та біла хуга.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І знов я трачу тямок в тяжкій мрії.

…Се я лечу на дикому коні.

Упала охляп і держусь за гриву.

Кінь скаче вчвал що сили є, щодуху.

Я чую, як у ньому серце б’ється,

От-от розірветься… Ой коню, швидше!..

За нами мчить зле-лютая погоня,

якась орда велика, незчисленна,

вона гукає, гоготить, регоче

злорадим сміхом, людоїдським. Чорна,

страшна орда… Ой коню, коню, швидше!..

Чи то не кулі тонко заспівали?

Що гримає? Чи грім, чи гаківниці?

Що так сичить? бичі з живих гадюк?

Боюся озирнутися. Боюся

зомліти, як угледжу їх обличчя

бридкі та дикі, щоб з коня не впасти

і не дістатися їм на поталу…

Гей, коню, вчвал!.. Перелетіти прірву.

Орда за нами. Ой, вона ще ближче!

От зараз кинеться, і нас розірве,

і вип’є миттю нашу кров гарячу,

і чорним роєм наші трупи вкриє…

Спіткнувся кінь! Упав…

О мрії-мари!

Страшніші ви, ніж сяя справжня буря.

Вже краще буду