Читати книгу - "Варіанти, Роберт Шеклі"

бодай один раз. Я багато віддав би, щоб помилитися.

— Це тобі не властиво.

— Може, і ні. І все-таки я можу сподіватися. — Білий чоловік стенув плечима. — А тепер гладун поклав металевий предмет у чорну шкіряну сумку. Всі вони всміхаються й тиснуть один одному руки, а в повітрі вчувається вбивство. Нумо, ходімо тепер звідси.

— Чи є шанс, що вони втечуть від нас?

— Це вже не має значення. Кінець тут визначено залізом. Зараз ми підемо геть, поїмо й поспимо.

— А потім?

Білий чоловік утомлено похитав головою:

— Тобі немає потреби знати. Ходімо.

Обидва пішли в джунглі. Тубілець прокрадався з тихою грацією тигра. Білий чоловік плентався, наче привид.

70

Менше ніж за милю від дому Джеймісона, як пройти по вузькій стежині, прорубаній у джунглях, лежало тубільне село Омандрик. На перший погляд це було типове тамільське село, схоже на сотні інших, що непевно тулилися вздовж берегів річки Семіл, чий бурий потік, здавалося, заледве мав сили плинути крізь спалену жерущим сонцем країну до далеких, мілких і всіяних рифами східних вод Яванського моря.

Проте спостережливе око, оглядаючи село, помітило б невеликі й безперечні ознаки занедбаності: пальмові покрівлі, здуті вітром з багатьох хатин, латки таро, порослі бур'янами, проа з проламаним дном, розкидані вздовж берега річки. Можна було побачити невиразні чорні тіні, які сновигали між хатинами: пацюки розмножились і так знахабніли, що й удень пустошили занедбані городи. Саме пацюки більшою мірою, ніж будь-що інше, свідчили про апатію селян, їхню утому й деморалізацію. Одне поширене на узбережжі прислів'я стверджує, мовляв, пацюки вдень означають, що країну покинули боги.

Посеред села стоїть хатина, майже вдвічі більша за решту. Амді, староста, сидить схрестивши ноги перед короткохвильовим радіоприймачем на батарейках. Радіо видає тихеньке фонове сичання, а його зелений індикатор світиться, наче очі пантери в місячному сяйві. Це все, на що було здатне радіо, антену якого було втрачено задовго до того, як Амді придбав його. Але перешкоди й миготливий зелений сигнал були достатніми дивами для старого. Радіо стало його духовним радником. Він радився з ним що кілька днів і заявляв, начебто духи небіжчиків шепотіли йому поради, а духовне око розкривало дива, які годі було розкрити.

Танін, його жрець, ніколи не міг визначити, чи старий вождь справді вірить у ці дурниці, а чи використовує «магічне» радіо з досі несподіваною глибиною хитрощів, щоб уникнути деяких обтяжливих приписів Дому Ножа. Стоячи коло старого вождя зі складеними на грудях руками, одягнений у темне легату, з черепом священної мавпи, прикріпленим до високого чола, жрець вирішив, що омана вождя, по суті, неусвідомлена: прагнення уникнути домінування і прагнення вірити були тісно поєднані. Не міг жрець і звинувачувати свого вождя, хоч які його мотиви: роки були неласкаві до Амді, а Дім Ножа був нездатний полегшити його страждання. Позиція старого була зрозуміла, та вона б і не зупинила жерця від запланованих дій, бо адепт Змія-Спасителя мав виконати певні обов’язки, байдуже, яку наругу вони б зчинили над його почуваннями.

— Ну, вождю, що там? — запитав жрець.

Старий мигцем глянув угору. Вимкнув радіо: важко було дістати батарейки — неоціненну духовну поживу — у схильного до насильства купця у великому домі на вигині річки. Крім того, він чув послання: тихенький батьків голос, майже загублений у шепотінні тисяч інших духів, які благали, проклинали, обіцяли, прагнучи у своєму чорному домі на краю світу спілкування з живими.

— Мій мудрий предок розмовляв зі мною, — сказав Амді. Він ніколи не називав батька на ім’я і не згадував характер родинного зв’язку.

— І що, о вождю, він сказав? — запитав жрець без тіні іронії, яка проступила б у його тихому контрольованому голосі.

— Розповів, що треба робити з чужинцями.

Жрець повільно кивнув головою: це було щось незвичайне. Вождь не любив ухвалювати постанов, а його духовні голоси звичайно радили йому дотримуватися затишної колії бездіяльності. Невже старий почав утверджуватись? А може, його батько, той легендарний воїн... Ні, такого не може бути. Такого просто не може бути.

Жрець чекав, поки вождь розповість, що мудрий предок порадив йому щодо чужинців. Але Амді, здається, не мав бажання говорити. Можливо, відчував, що здобув миттєву перевагу в боротьбі, яку жрець вважав уже давно вирішеною. На обличчі старого не можна було прочитати нічого, крім звичного для нього виразу збитої з пантелику пожадливості й безсилих хитрощів.

71

Чоловік із тисячею подоб ворухнувся, неначе скутий, майже прокинувся, майже впізнав себе.

ПІСЛЯ ПЛАВАННЯ В БАСЕЙНІ КОЛЕКТИВНОГО НЕСВІДОМОГО

— Ім’я?

— Протей.

— Професія?

— Змінювач форми.

— Стать?

— Будь-яка.

— Парча?

— Вузол.

Наполегливість забезпечує найвищий успіх. Попри біль, дійте на основі асоціацій. Передчасний кінець — хибне зцілення. Не майте передчуттів.

Усякий рух — це пошуки, усяке сподівання — сподівання невдачі, усякі пошуки закінчуються на своєму початку. Увесь візерунок імпліцитний у першому стібку, перший мазок — остаточний орнамент. Але це знання заборонене, бо танок слід дотанцювати до кінця.

Початковий рух — завжди ініціація.

Присутність Мішкіна слід виснувати з його відсутності. Запасну частину для Мішкіна знайдено. Лишається тільки знайти її.

НЕ ЇЖ УЗДОВЖ ЛІНІЇ

72

Порт Арахніс стоїть на кривуватому довгому півострові, що тягнеться в розтоптані сонцем східні води Яванського моря. Це типове південно-азіатське місто, повне хаосу і пронизане суворими та незбагненними правилами поведінки. Дух сотень змішаних екзотичних пахощів хвилює чуття мандрівника, ще коли він перебуває за кілька миль у морі. Ці запахи у своїх щоразу змінюваних комбінаціях пробуджують у західних людей приховані почуття, наслідки яких непередбачувані. Зринають спогади про події, яких людина ніколи не переживала; ворушаться абсурдні та неможливі відчуття. Ця сенсорна навала не може не вплинути на мандрівника, звиклого до прохолодного прийняття в пісних містах Заходу. Схід без зусиль пробиває зовнішню раціональну, прозаїчну оболонку особистості мандрівника, формуючи і змінюючи його, піддаючи його фрагментам прозріння, митям страху та просвітління, незрівнянній млості та пристрасним поривам. Підхід до Арахніса — перший крок до мрії.

Звісно, відважний західний мандрівник не визнає цього всього. Про це навіть не думають двоє чоловіків і жінка, які на заході сонця направили свій паровий катер у внутрішню бухту Арахніса у формі півмісяця. їхнє невігластво було дитячим і зворушливим, проте не надавало захисту від неймовірного світу, який поглинав їх.

Пришвартувались у дедалі густішій пітьмі. Свої плани вони підготували давно. Передбачили все,