Читати книгу - "Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні"

вразили останнім часом, стосується формулювання, яке прозвучало під час зустрічі Джона Кеннеді-молодшого з Мадлен Олбрайт – Держсекретарем Сполучених Штатів. Відповідальна за зовнішню політику цієї держави охарактеризувала відносини з Канадою і Мексикою таким чином: «американцям неймовірно пощастило перебувати між двома океанами і мати двох дружніх сусідів. Якщо ви подивитеся на світ, побачите, що ця ситуація унікальна. Часто, коли я подорожую – і президент це багато разів коментував, – я уявляю, як це: бути завойованим Наполеоном чи Гітлером. Це створило досить відмінну ментальність у багатьох народів світу. Американці ніколи не були завойовані й окуповані. Я кажу так тому, що я не є корінною американкою: американцям це дає змогу почуватися невразливими у такій формі, яка не притаманна іншим країнам» (Kennedy, 1998).

Є декілька спірних припущень у цьому способі мислення. Одне пов’язано з поясненням почуття невразливості американців тим, що їх ніколи не завойовували. Що має корелятивною гіпотезою, як можна побачити у попередньому абзаці, те, що Канада і Мексика могли б це зробити, але не зробили, оскільки вони є «дружніми сусідами». Ця манера оповідати історію видається екстравагантною канадцям і мексиканцям, які усвідомлюють, що спроба завоювання Сполучених Штатів була б малоуспішною авантюрою, яку, отже, вони й не насмілюються собі уявляти. Однак хтось може запитати, чому американці оповідають історію в такий спосіб. Пояснення, яке мені спало на думку, полягає у тому, що приписування свого почуття невразливості тому, що не були завойовані, є способом не вважати Сполучені Штати завойовником. Ця інтерпретація, на мій розсуд, підтверджується другою частиною інтерв’ю, в якому Олбрайт підсумовує свою філософію історії ХХ століття та ролі, яку в ній відігравали США: «Одним із найважливіших питань, яке постає перед усіма нами: яким повинно бути адекватне використання потужності Сполучених Штатів з огляду на те, що ми наближаємося до ХХІ століття? Використання або недостатнє використання американської потужності визначало все, що відбувалося доброго і поганого у ХХ столітті. Під час Першої світової війни Сполучені Штати були змушені ввійти в Європу після того, як усі європейці підняли руки вгору. Потому між Першою та Другою світовими війнами ми тримались осторонь їхньої політики. І під час Другої світової війни трапилося те саме – ми були вимушені повернутися». Зараз чіткіше видна структура її аргументації: якщо інтервенції Сполучених Штатів у інших регіонах уможливили добро в історії ХХ століття, вони не можуть розглядатись як інтервенції, їх слід розглядати як жертовні місії на користь інших народів. Однак не таку думку мають об’єкти цих інтервенцій, тому в деяких випадках у американців не все пішло настільки добре, щоб зберігати впевненість у своїй невразливості. Хтось подумає, наприклад, про В’єтнам. Олбрайт побіжно згадала про цей досвід, однак змінила його значення, порівнявши його з випадком Боснії: «Люди, які набули досвіду у В’єтнамі, казали: “Ні, то не важливо. Ми вв’язуємось у болото. Ми зав’язнемо в цьому. Це громадянська війна. Ми не хочемо мати з цим справу”. Я з моїми попередниками бачила Боснію більшою мірою у ракурсі того, що відбулось у Європі, коли Сполучених Штатів там не було, і того, що, якщо б Сполучені Штати прореагували раніше на дії Гітлера, ми могли б уникнути Другої світової війни. Тому, на мій розсуд, якби ми щось зробили до початку насильства і грабежів у Боснії, ми були б в значно кращій ситуації, щоб вирішити, що нас жодним чином не стосується». Бомбардування Югославії у 1999 році продемонстрували постійність і нікчемність цього способу нав’язувати захист взаємної поваги між культурами.

У підсумку світ під цим кутом зору є чимось, що існує і набуває сенсу, доброго чи поганого, залежно від того, як його бачать і оцінюють у Сполучених Штатах. Навіть для того, щоб вирішити, чи щось кидає виклик їхній країні, чи «її стосується», американці повинні втрутитися. Схоже, що в односторонніх ствердженнях ідентичності присутня тенденція до заперечення мультицентризму, який інколи асоціюється з глобалізацією. Можемо зробити висновок, що наративи самоствердження ідентичності недостатньо враховують складнощі транскультурних взаємин і множинності точок зору, на якій сьогодні ґрунтується світ. І навпаки, розповіді, які ідеалізують гомогенізаційну потужність глобалізації, мають тенденцію до невизнання відмінностей і нерівності взаємодій. Отже, доходимо висновку, що більшою мірою, ніж ідентичність, об’єктами дослідження соціальних і політичних наук мають бути гетерогенність, конфлікти і можливість/неможливість міжкультурного співробітництва.

Митець Аллан Секула запропонував на виставці inSITE97 інші зображення, щоб порушити питання протистояння між Сполученими Штатами та «Півднем». Серія світлин зображує мексиканських робітників, які працюють на корейських фабриках – макіладорах – на півночі Мексики, та американських морських офіцерів і сенаторів, котрі досліджують цю територію, і рибалок у халупах разом із новою філією Universal Studios, збудованою в Попотлі – на узбережжі на південь від Тіхуани, де знімали занурення «Титаніка» та інші кінострічки, користуючись – як і макіладори – тим, що заробітна платня у Мексиці разів у десять менша, ніж у Сполучених Штатах. Секула вбачає у цих «інтервенціях» продовження того, що робили «авантюристи білої раси» з 1840-х років, які приїздили до Нижньої Каліфорнії – «гіршого місця, утопії інфантильних свобод, де лангустів можна поїдати у необмеженій кількості, де водять машини з необачливою недбалістю». «А зараз сам Голлівуд втікає, перетинає потрійну огорожу, щоб показати свою власну, дуже дорогу версію історії сучасності, яка наштовхується на принципову суперечність». «Статисти тримаються на плаву і тремтять серед манекенів, що зображують трупи, жестикулюючи і завмираючи за вказівками, справжня армія утоплених… північний індустріальний кордон Мексики є прототипом похмурого майбутнього тейлоризму».

«Південна» Чилі надсилає на «Північ» айсберг, щоб утриматися на плаву, підкріплюючи цю метафору прикладами свого сучасного виробництва. Сполучені Штати посилають на південь від своєї території «Титанік», щоб він потонув, і «знову на плаву», він «стає спорохнілим попередником невідомої макіладори. Джерело дешевих трудових ресурсів утримується й управляється гідравлічною дією механізму апартеїду. Механізм дедалі стає все більш нечутливим до демократії по обидва боки кордону, однак не є нечутливим до культури – олії, пролитої поверх каламутних вод» (Sekula, у Yard, 1998: 103).

Латиноамериканський культурний простір і транснаціональні мережі

Наведені шість наративів та їхнє коротке зіставлення з емпіричними даними демонструють, як уявні конструкції можуть впливати на ідентичність інакших і на власну, обмежуючи соціальні процеси і маніпулюючи ними. Також вони підкреслюють перешкоди для розроблення в межах цих концепцій ідентичності більш-менш реалістичної політики взаємодії. Глобалізація і регіональна інтеграція потребують кращого пізнання інакших і з’ясування з якомога більшою точністю, як можуть співіснувати наші відмінності та яким є майбутнє власного культурного виробництва в умовах конкуренції та взаємного обміну з іншими регіонами.

Що змінило міграційне, торговельне і медійне зближення в умовах глобалізації в уявленнях, поширених у Європі,