Читати книгу - "Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні"

Сполучених Штатах і Латинській Америці? Дуже мало. Зміни – це співвідношення між дискурсом та практикою. Несмілі і намріяні фантазії щодо відмінних істот мають, як відомо, тривалу історію. Від Біблії до Віко[37], від «Війни світів» Герберта Велза до гумору радіовистави Орсона Велза[38] паніка була більшою мірою наративною, ніж прагматичною. Вона спалахувала багато разів під час воєн і жорстоких завоювань, однак більшу частину часу невдоволення інакшими стримувалося неподоланою відстанню, яка відокремлювала авторів розповідей і бестіаріїв від канібалів і розбійників, які в них згадувалися. Натомість зростання економічних інвестицій «першого світу» у «третьому», постійна або тривала присутність мешканців метрополій на периферії, а мешканців периферії у метрополіях надають уявленням можливість діяти. Угоди з ЗВТ щомиті спонукають отримувати практичні висновки зі стереотипів, які розділюють планету: між тими, хто вважає, що «час це гроші», та тими, кого досі вважають зацікавленими у розтягненні часу сієсти на цілий день. Грубе маніхейство, яке практикувалось у пейзажах ренесансу і графіці бароко, відновлюється буквально без змінення своєї асиметричності у туристичній і торговельній рекламі, у фільмах-катастрофах, у політичних дискурсах і відеоіграх.

Якщо переглянути історичний аналіз цих уявлень, наприклад, зроблений Роджером Бартрою і Міґелем Рохасом Міксом, можна вия­вити, що інший аспект, який змінився у розповідях і в іконографії у другій половині ХХ століття, – це значно деталізованіше відтворення просторів «третього світу», в яких мають діяти герої з метрополії. Романи Жерара де Вільє скрупульозно описують терор режиму Піночета; відеоігри і серіали про поліцейських ідентифікують з такими точними деталями, як у журналістській інформації, звички колумбійських партизан і мексиканських наркоторговців. Сучасна екзотичність пропонує адекватну правдоподібність телеглядачам CNN та читачам The New York Times і Le Monde. Отже, повсякденність чужих може скласти частину не уявного, а з претензією на «реальність» повсякденного життя громадян Європи, Сполучених Штатів і латиноамериканських еліт, які мешкають у закритих районах і обслуговуються у торговельних центрах, відокремлених від їхніх міст. У той же час середній і нижчій суспільні щаблі Латинської Америки відчувають спорідненість музики і національних жартів співаків, акторів і політиків «першого світу», знаходять в африканській і растаманській моді символи для молодіжного самоствердження у своїх локальних культурах. Наближеність уявлень про інакше не ліквідовує, а лише адаптує та конкретизує протилежність між «Магрибом робітників іммігрантів та картелями Середземноморського клубу[39]» (Rojas Mix, 1992: 257).

Настільки жвава циркуляція того, що продукується у різних регіонах і обертається майже в усіх, спонукає запитати, що ми маємо на увазі, коли говоримо про власне культурне виробництво? Проблеми неможливо розв’язати порожніми балачками про імовірну латиноамериканську ідентичність. Більшою мірою ми потребуємо охарактеризувати умови, за яких здійснюються різні типи культурного виробництва у Латинській Америці для того, щоб зрозуміти, що ми могли б робити разом. Не повторюватиму критику теорій, яка дискредитує метафізичне визначення латиноамериканця (Brunner, 1998; Martin-Barbero, 1998). Також не вважаю за потрібне демонструвати поразку конвульсивних спроб аргументації за намагання зібрати ідентифікаційний профіль, уніфікую­чи такі відмінні й неосяжні структури, як центральноамериканська, андійська, лаплатська, бразильська ідентичності, а про різні регіони в межах кожної країни годі й казати.

В іншій своїй праці (Garcia Canclini, 1999) я аргументував, що існує більш-менш спільна історія Латинської Америки, яка нас надихає говорити про єдиний латиноамериканський культурний простір, у якому співіснує багато ідентичностей. Немає потреби ані здійснювати жодне скорочення їх, ані змушувати їх набувати спільних рис. Індіанське, афроамериканське, європейське, латинське і тропічне в одних випадках збігаються, а в інших дистанціюються. Доцільніше визнати, що кожний з цих аспектів означає окремі групи. Індіанське, як вже зазначалося вище, охоплює автохтонні культури, які зараз зменшилися до 10 відсотків латиноамериканського населення за умов інтенсивного процесу гібридизації. «Афроамериканське» і «тропічне», попри неточність цих визначень, можуть розглядатись як основа для надзвичайних музичних і літературних творів. Транснаціональний успіх сальси і притягальна сила латиноамериканської культури у Сполучених Штатах та на противагу Сполученим Штатам спонукає уявляти її як символічний музичний ресурс «об’єднаної раси, про яку мріяв Болівар», як наголошується у пісні Рубена Бладеса. Даніель Мато зазначив у дослідженні, присвяченому концертам Бладеса в Сполучених Штатах і масмедійному привласненню музики такого типу, про корисність розцінювати її як уніфікаційний наратив і водночас потребу – інтелектуальну і політичну – не послаблювати ні утворений характер цієї репрезентації, ні відмінності між типами латиноамериканської культури, які вона охоплює (Mato, 1998a). Так само як Європа і Сполучені Штати, які є мультикультурними комплексами, Латинська Америка занадто гетерогенна як для того, щоб утверджувати спільні проекти, засновані на есенціалістській примусовій уніфікації, яка не враховує внутрішніх відмінностей і нерівності.

Можна утворити спільний латиноамериканський простір, але не визначений етнічно та не відокремлений ані від спільної з європейцями п’ятсотлітньої історії, яка утворила зв’язки, котрі зберігаються досі, ані історії, що збігається або протиставляється американській. Для розуміння сьогоднішнього стану і майбутнього торговельних й інтеграційних угод між латиноамериканськими державами та між ними, державами Європи і Сполученими Штатами необхідно розглядати латиноамериканський спільний простір також як євроамериканський і міжамериканський простори.

Звісно, треба дати відповідь на питання, чи цей трикутник (Латинська Америка – Європа – Сполучені Штати) не обмежиться зменшенням ролі латиноамериканського континенту? Семюел Гантинґтон уважає, що протистояння між європейцями та американцями закінчиться перерозподілом Латинської Америки. Він передрікає, що за допомогою NAFTA Сполучені Штати анексують Мексику, у той час як держави МЕРКОСУР захопить Європа. Ця точка зору не враховує латиноамериканську політичну гетерогенність, історичну пов’язаність, нещодавні торговельні союзи, утворені Мексикою і Колумбією, Венесуелою і Чилі, та різні угоди держав – учасниць МЕРКОСУР зі Сполученими Штатами. На Саміті в Ріо-де-Жанейро у 1999 році між європейськими та латиноамериканськими урядовцями було зазначено, що європейські країни укладатимуть угоди з вільної торгівлі відповідно не до геополітичного поділу, а до економічної доцільності. Тому вони надають перевагу Мексиці та державам МЕРКОСУР, а згодом будуть відбирати також інші держави.

Питання, яким чином латиноамериканський простір перетворюється на євроамериканський чи міжамериканський, порушується у різних формах в економіці, в засобах масової інформації, в елітарній і в політичній культурі. Сполучені Штати зараз є домінуючим орієнтиром в економічному розвитку й у сфері аудіовізуальної комунікації. Як я аналізуватиму в наступній главі, латиноамериканська видавнича продукція залежить більшою мірою від європейської промисловості, і це відповідає – крім лінгвістичної спорідненості з латинським світом – важливості, яку зберігає Європа для інтелектуальних і політичних еліт Латинської Америки. Форма, в якій це нещодавно висловила Беатріс Сарло, може бути поширена на всіх латиноамериканців, особливо у країнах Південного конусу: «Для мене Європа сьогодні – це іспанські переклади, італійське «Оливкове дерево» (L’Ulivo)[40], новий англійський лейборизм, берлінська реконструкція кінця століття, міжнаціональні конфлікти, виникнення нових ідентичностей, поява