Читати книгу - "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"

class="p">Я розглядаю карту масштабу 1:50 000. На ній легко знаходжу озеро, селище Дерберац, горловину долини вбік рівнини. Мої перший і другий пальці на нозі схопив спазм, я намагаюся вирахувати відстань по пташиному польоту, яку нам лишилося подолати до найближчого селища, яке можна так назвати. Крамничка вся труситься від гуркоту мотору. Я йду до своїх.

Автобус прямує в долину, громіздка сетра жовтого кольору, зупиняється і вітає нас блювотним торнадо. Передні сидіння беруть штурмом спітнілі пішоходи, які спокусилися вигодами комунального транспорту. Скаути забивають задні сидіння. Наша маленька команда займає місце посередині, що дає нам змогу задурно прослухати розумну промову шефа скаутів, довготелесого чувака, який, на мою думку, є лаборантом або айтішником, найімовірніше, одинаком. Він розміщується в проході, і схопившись за поручні, щоб не гепнутися на кожному віражі, вимагає тиші. Владний дискурс не є його сильною стороною, і молоді патрульні після удаваного заспокоєння висміюють те, що він сказав. Його погляд зустрічається з моїм, і, хоча мене ніщо не зобов’язує, я запрошую його легким кивком голови продовжити його презентацію, незважаючи на гикавку, перекривлювання й інші звукові перешкоди. Йому, певне, приємно, що хтось слухає його і тим гірше, якщо цей хтось має зовнішність розумово відсталого.

Поліні у двотонній сетрі не комфортніше, ніж у кастальському мікроавтобусі. Вона прилаштувалася в передній частині автобуса в товаристві двох ботаніків-аматорів, які намагаються розважити її, вимахуючи перед її носом поштовими картками зі світлинами лишайників.

— Дивися на дорогу, — картає її Юлія зі свого місця.

От воно, вирішення проблеми.

Водій машини дедалі менше дивиться на асфальтну дорогу попереду, а дедалі більше дивиться праворуч.

— Гей, дівулю, якщо тобі зле, то кажи.

Поліна мукає, забувши стиснути зуби.

Мою увагу привертає звук, який анонсує прибуття електронного повідомлення. Підліток, який сидить в одному ряду зі мною, розбиває обличчя свого сусіда об скло, чим хоче показати йому, яким було б те обличчя, якби генетична суміш не була сприятлива для нього. Його смартфон вислизає з його пластикової кишені й починає гойдатися, як маятник, приліплений до його наплічника. Я вибалушую очі, концентрую увагу. У верхній зоні екрана відображені два перших рядка пошти, яка починається словами: «Мій малюк вже великий, сподіваюся, твій...». Я стираю цей меседж, натискаю на позначку «Безкоштовно», далі «Новини», і читаю те, що мене жахає: «Лайф-коуч п’ятдесяти років, який мешкає в долині Луари, стурбований. Доктор Гудлак — це він. Я намагаюся зробити так, щоб апарат не тремтів. Цей чоловік каже, що на додачу до своїх консультаційних повноважень на підприємствах і в адміністраціях він розробив програму підтримки окремих осіб і запевняє, що не хоче мати зиск від тої реклами, яку йому роблять».

Мені на очі навертаються сльози. Шеф скаутів пояснює, що вагітність байбаків триває 34 чи 44 дня, точніше він не знає, і щоразу народжується троє чи п’ятеро малюків, у травні або в липні, він перевірить. Я опускаю голову, щоб приховати свої почуття.

Я маю засудити обман якомога швидше. Ситуація щойно змінилася, і мій проект руйнується. Чи MediCare+, чи ні, мовчання вже не є розумним вибором. Я маю ризикнути й вийти з лісу. Ті, хто відкривалися мені, мають знати трохи більше. Найліпше було б надіслати поправку прямо зараз. Кожна хвилина дорога.

Спираючись на бильця, я піднімаюсь на кілька сантиметрів і шукаю погляд, який може мені допомогти. Я тремчу, це результат зусиль. Я тримався досі й не маю зламатися зараз.

— Дівчинко, як ти?

— Мммм....

Водій потрапляє в саму точку. Відчиняє передні двері, закачує рукава. І, переконаний, що Поліна може перепаскудити його робоче місце, під незадоволені крики одних і схвальні інших виводить її за руку.

В автобусі анархія різко зростає. Одні скаути імітують для своїх товаришів гейзер уявної блювоти, інші імпровізують конкурс пантоміми. Очевидно, я їхня улюблена модель.

Водій повертається на борт і «чесно каже», якщо скористатися його виразом. Він має рухатися за розкладом, пасажири, в яких попереду пересадка, не мають спізнитися. Юлія намагається модерувати його їзду, але намарно. Він не отримав дару емпатії при народженні, і його батьки не водили його до недільної школи. Ботаніки, які захищали нас, також потрапили під масований обстріл обурення. Game over.

Щоб насолодитися панорамою, яка відкривається перед нами, треба чекати, поки розвіється газова хмара, яку випустив автобус. Ми зараз серед гір, де майже нема дерев. Крик альпійської галки домішується до рипіння колеса ходунка, який крутиться на гулящому ходу. Мені пощастило, що шеф скаутів наважився викинути цей об’єкт.

— Люку, з тобою все гаразд? Ти мало не такий самий, як Поліна. Чи ти не збираєшся так само...

Ми просуваємося трасою в напрямку до виступу, який має підтвердити, що ми дуже далеко від усього. Гун тягне мій ходунок, не розкладаючи його, я бачу маленькі іскорки, які утворюються від тертя металевих скоб об асфальт.

Юлія садить нас рядком на невисокій стінці.

— Не ворушіться ні на міліметр.

— Фото? — питає Б’єро.

Юлія зітхає перед тим, як закачати нас абсурдними інструкціями: не віддалятися, навіть для того, щоб попісяти, не гратися на дорозі, не ховатися під деревом на випадок грози. Щоб підкріпити свої настанови, Юлія обертається навколо себе, піднявши пальця до неба. Лунає крик. Своїм нігтем вона щойно подряпала чоло Поліни. Та падає на землю, згортається калачиком, як дитина, яку б’ють і яка сподівається пом’якшити силу ударів.

Я нахиляюся до своєї товаришки, забираю з її обличчя пасмо волосся. Над лівою бровою здерто значний клапоть шкіри. Звідти юшить кров. Юлія, замість привантажити нас новою тирадою, вартою дорогого адвоката, де змішуються слова «необережність», «нещасний випадок» і «недогляд», витягає зі своєї сумки пакет паперових серветок і промокає поріз.

— Б’єро, іди сюди.

Юлія спокійно знімає два пластирі, які раніше клеїла до розрізу на пуховику. Вони брудні, це добре видно, клейка речовина засохла.

— Ліпше так, ніж ніяк, — коментує Юлія свої дії, приліплюючи імпровізований захист до чола Поліни. — От нещастя, — каже наша вихователька, звертаючись невідомо до кого.

Протягом певного часу не чутно нічого, окрім голосу Мірусі, яка встотисячне на музику Шопена співає, що пісня звучить прямо в ній: In mir klingt ein Lied. Я приходжу до того, що бажаю, аби батарея плеєра віддала Богу душу, попри те, що далі будеEine heiße, ungestillte Sehnsucht schrieb die Melodie.

І MamourZ, і Gab76, і CocoChatNet усім я маю написати, що лотарінгський коуч — узурпатор. Можливо, я ще зможу