Читати книгу - "Fata morgana (збірник), Михайло Михайлович Коцюбинський"

і свині глянуть на небо…

– Як будуть смалити.

Мандрика сміявся на кутні і дрібно перебирав ногами, минаючи зборню. Забував наче, що він староста сільський. Підпара насував брови на очі і лаявсь.

Гуща часто десь пропадав. Повертався заболочений весь, мокрий, але веселий. Гафійка стрічала його за городом Підпари.

– На станції був. Бастують. Вже другий день машина не ходить. Робочі зібрались і радять. Ну і народ. Треба і нам скликати людей.

– Скликайте. І Прокіп радить.

– Не можна гаяти часу.

– А де?

– Може, у лісі, по той бік балки.

– Ямищан кличте.

– Покличемо всіх.

Марко хотів одійти.

– Постій, я щось покажу…

Гафійка раптом почервоніла і нерішуче стояла.

– Що там? Показуй.

Гафійка одвернулась од Гущі і витягла щось з-під корсетки.

– Держи.

Він взяв кінець, а вона розгорнула червону китайку.

– «Земля і во…»

– Ще не дошила…

Вона засоромилась вся, аж сльози заблищали на очах.

– Я так… Може, здасться коли… Марійка подерла нову спідницю і вишила другу, ще кращу.

І раптом замовкла.

Винуваті очі несміло шукали Маркових.

* * *

[Теплий туман слався по полю і налив балку по самі вінця, так що дерева потопали у ньому. Стовбур чорнів у лісі, чи манячила людина, трудно було вгадати. Тільки там, де плече торкалось плеча або чулось ззаду тепле дихання, люди напевне знали, що вони не самі. Лиш почувалось, що з туману ллється в ліс жива течія люду, як вода в долину, що лава росте й збивається в купу.

– Хто там прийшов?

– Се ми, ямищани.

І знов текло та м’яко шаруділо в лісі.

– Хто там?

– Не бійтесь. Свої…

Вже почувалось, що і далеко, так само, як тут, дихають груди, тіло торкається тіла і щось живе єднає з далекими близьких, як хвиля єднає окремі краплини.

Черкне хто сірник – і на мить виткнеться з пітьми з десяток сірих облич, здригнеться молочний туман і заграє, як риза в церкві, жовта осіння галузка.

– Чого мовчать? Нехай говорять…

– Говоріть… говоріть…

Велике тіло колихалось в тумані, і од краю до краю одна кров переливалась у жилах.

Байдуже, хто говорив. Аби почути таке щось, що б зв’язало докупи запорошені думки, зілляло надії в один потік і показало, кудою пливти.

Земля!

Бренькнуло слово, як висока струна, і настроїло серце.

Давнє, знайоме і близьке слово. Це не той сірий жорстокий клапоть, що, як п’явка, тягне з людини сили, а сам родить будяк; це щось чарівне, принадне, що одвіку манить стомлену душу, переливається, грає на сонці, як мрія, як щось невловиме, од чого змінилася б доля і вище піднялись би води життя понад берегами.

Земля – дар Божий, як повітря, як сонце…

Земля для всіх. А хто її має?..

А хто ж її має? Пан, багатир…

Є поле в руках багатих, і є убогий мужик, що нічого не має, тільки руки та ноги… Тільки свої чотири кінці…

В тумані, то тут, то там, як острівки, зринали глухі голоси.

– Тепер скажімо так: мені потрібна земля, бо своєї немає, й тобі потрібна… А пан те бачить і наганяє ціну…

– Не пан наганя, а самі б’ємось за оренду, бо ти не візьмеш, то візьмуть люди. Ніхто не хоче з голоду гинуть – та й платиш…

– Однаково гинеш… Земля не виносить видатків, голодна не хоче родити. А що вродила, все забрав пан.

– Пропада твоя праця… А на той рік знов йдеш до пана, сам себе дуриш…

– Страшна видима смерть…

– Слухайте, слухайте! Годі вам там!..

– Земля належить трудящим. Хто багатому дав його багатство? Ми, мужики. І звідки сила в нього? З нас, мужиків. Діди наші, батьки й самі ми життя ціле робили на пана. Хіба ж ми не заробили собі землі?..

І знов у тумані бриніли окремі розмови, як зачеплені струни.

– Подать плати, москаля дай, щоб землю нашу од ворога боронив… А що ж мені боронити, коли в мене землі нема? Зроби спочатку так, щоб була в мене земля, а тоді й бери москаля, як має що боронити…

– Зруйнуймо засиджені гнізда, як роблять інші, викурім багачів, щоб не наважились більше вертатись, тоді миру вільніше буде, тоді в нас буде земля…

Панаса Кандзюбу кортіло. Він вже кілька разів крикнув:

– Люди! Християни!

Але його не пускали:

– Мовчи, заважаєш.

А він ліз вже на дерево, важкий у своїй свиті, як ведмежа, аж хрустіли галузки.

– Люди, християни!

– Хто там говорить?

– А хто його знає…

– Християни, ми довго терпіли. Воно правда, що пани товстобрюхі за людей нас не мають, як леви рикають на мужика: народ розорили та ще й ганяють за нами з москалями та посіпаками всякими, наче за звіром. Але потерпімо ще трохи. Почекаймо великої милості і справедливості.

– Від кого?

– Знаємо! Ждали!

Здригнувся туман неначе – і колихнулось сподом, ось-ось хлюпне в береги.

– Нема терпцю! Урвався…

Панас зліз уже на землю й винувато обертався до сусідів.

– Хіба я що? Я згоден… я на все згоден… Як люди…

– Знайшовсь мудрий: потерпімо, каже.

– Цитьте, нехай говорить, хто починав.

– Говори, Гуща.

Долом шуміло, наче бурчак у повінь котив по річці каміння і рив береги.

А з туману, як з хмари, плив голос і падав між люди.

…Вся земля наша одвіку, бо кожна грудка, кожен упруг политі потом, погноєні кров’ю трудящих. Одберім землю, і тоді кожен трудящий матиме хліба доволі для себе і для дітей.

Ось воно слово: одберім землю!..

Воно впало серед такої тиші, що чутно було, як мостилась по гніздах птиця або спросоння била крилом по вершечках дерев.

– Одібрать землю!

Ці два слова досі лежали на споді кожного серця, як захований скарб, а тепер, вийняті звідти, стали немов живим чимсь і говорили: ходім за нами, ми поведем.

Не руйнувати й не палити, а одібрати. Вогонь що візьме, то вже не віддасть. Ходім і однімем своє, неправдою взяте од нас і батьків наших. Одберім хліб свій кривавий, для розкошів одірваний од голодного рота.

Груди так повно зітхнули, аж ліс обізвався.

Велике тіло розросталося наче, простувало застояні ноги, затерплі руки. Почуло силу. І благовістило у ньому, як дзвін на Великдень: «Буде земля… Однімемо землю…»

Ту саму землю, що, як мрія далека, тільки манила, а не давалась у руки, що грала перед очима, як марево в спеку.

Тепер вона близько: простягни руку й бери.

І не хотілось розходитись з лісу, розривати на частки могутнє тіло…]

* * *

Неспокійно було в селі. З тої ночі, як сходились в лісі і поклали забрати панову землю, минув цілий тиждень, але люди вагались. Всі напружено ждали, а чого саме – ніхто добре не знав. Одні одно говорили, а другі друге – і з тих розмов спліталась сітка, в якій ні кінця, ні початку. Бастувала чагунка, бастували робочі, скрізь було глухо, каламутно, самотньо якось, і тільки граки чорним ланцюгом крил в’язали з світом село.

Щось діялось навкруги. Мов наближалась градова хмара, а звідки прийде, де впаде і що зачепить – незвісно. Важко, тривожно дихалось